Донька Алли поїхала до Маріуполя на поховання батька. Війна застала її там, виїхати не змогла. Так родина розділилася. Ще й втратила житло на окупованій території. 

«Ми всі тут, а вона — одна. Спілкуємось, але побачитись — нема як. Надіємось. Дуже надіємось…», - так починає свою історію пані Алла з селища Довбиш Житомирської області. 

Щоб триматись, Алла співає. Вона — учасниця народного ансамблю «Надвечір’я», де пісня — це точно не тільки про сцену та творчість. Наразі це більше про простір підтримки й тепла. 

Ансамбль став для Алли другою родиною.  Вони тримають одна одну: «От мені завтра треба гортати картоплю, а дівчата самі прийдуть допомогти. Без прохань. Бо знають, що я не встигаю. А як уже разом працюємо — то й співаємо. Хоч і тихенько…»

Це історія про силу спільності. Про розлуку і про голос, який звучить — навіть тоді, коли серце болить від розлуки.