Я сама з Івано-Франківської області, але доньки вийшли заміж у Маріуполі, і я переїхала туди. Прекрасне життя було, море - поряд. Ми жили у Приморському районі. Було чудово. А потім, коли почалася війна, почався жах. Нас вивезли четвертого травня у Бердянськ. А потім з Бердянська капелани нас вивезли до Токмака, а звідти – до Запоріжжя. І так я опинилася знову у старій батьківській хаті.

Почули ми про війну з телевізора. Не вірилося. Діти казали, щоб я збиралась і їхала. А тут рашисти почали бомбити Волноваху. Я відмовилась їхати, залишилась разом зі своїми двома дочками і внуками. І це було жахливо. Ми два місяці хліба не бачили. Ми не знали, що таке його смак і запах. Одного разу дочка принесла окраєць хліба - це було справжнє свято. Ми не робили ніяких запасів, не готувалися до війни. Дякувати Богу, що була картопля і консервація. 

Носили під кулями воду. Я коли до моря ходила ще перед війною, запитувала у дітей про джерело, яке я побачила по дорозі. Діти відповідали, що це річка-смердючка. Потім та смердючка нас врятувала.

Вода була гірка, її неможливо було пити, але кип'ятили на вогні і пили, їсти готували. Ділилися з усіма тим, що у кого було. Ми старенькій бабусі носили їжу, бо у неї вся рідня виїхала.

Одного разу вийшли з під'їзду, а навпроти стоїть один російський танк. Позаду нього - другий, і два БТРи. І дуже багато ворожих військових. А в сусідньому будинку винесли столи і влаштували їм бенкет, тому що «прішлі асвабадітєлі». 

Російські солдати - не вагнерівці, не чеченці, а саме росіяни - були трішки людянішими. А інші – слів немає, які вони були нахабні, по-хамськи ставилися до людей, били. Дуже було погано.

Потім зять роздобув малесеньке радіо на батарейках, і ми його тихенько слухали. Верещук сказала, що буде зелений коридор - вивозитимуть людей. Ми два тижні із сумками ходили день у день у те місце, де сказали, що будуть вивозити. По нас стріляли, а зятя з онуком навіть забрали у комендатуру. Дочка й інші жінки підбігли запитувати, а чеченець погрожував, що її застрелить, але не вистрілив. Аж увечері зять з онуком повернулися додому. Потім ми знайшли перевізника.

Хто мав гроші і хотів, той виїхав. Дуже багато залишилися стареньких, хворих, таких, що не могли виїхати. Але і дуже багато було маріупольців, хто чекав на асвабадітєлєй.

Нас було п'ятеро у машині. Везли нас полями. Перевізник об'їхав усі блокпости. Тільки під Бердянськом довелося пройти два блокпости. Саме у Бердянську перший раз за два місяці ми покупалися і випили нормальну воду.

У Бердянську нам дуже допомогли хороші люди. Одна бабця мала квартиру, дешево з нас взяла, дала нам їжі. Люди нам там дали безкоштовно електроплитку і їжу. Слів немає, як було приємно, що у таку скрутну годину люди допомагали одне одному.

Немає нічого ціннішого за життя. Ми залишили три квартири у Маріуполі, але це те, що можна ще набути. З гуманітарної допомоги нам дали речі, ми всім користуємося. Але життя найцінніше.

Нам потрібна зброя, щоб перемогти у війні. І щоб наші посадовці більше думали про людей і державу. Я більше не планую повертатися до Маріуполя. Діти хочуть, а мені вже пізно. Я думаю, що під час того, як Маріуполь будуть відвойовувати, там мало що вціліє. Я вірю в перемогу і сподіваюсь, що вона буде якнайскоріше.