Вікторія разом із чотирма дітьми намагалася пересидіти тривожний час на морі, проте відпустка закінчилася за 10 днів, а війна триває вже восьмий рік. Під час обстрілів сім'я втратила дах над головою, але жінка все одно мріє повернутися до рідних стін, які в будь-якому разі доведеться знести вщент.
Зараз я живу у Максимільянівці та виховую чотирьох дітей. До війни ми тихо та мирно жили у Красногорівці. Діти засипали спокійно.
Коли на Донбасі почали стріляти, ми виїхали з ними на море до Маріуполя на 10 днів. Думали, може, все скінчиться. Коли повернулися, обстріл тільки посилювався. Виїхали тоді до Максимільянівки, у мене тут двоюрідна сестра живе. Спочатку побули в неї, потім зняли будиночок, і вже шість років ми живемо тут.
Страшно було, коли обстрілювали Красногорівку. Діти плакали, боялися. Донька накривалася подушкою, коли стріляли. Вона не могла заснути і весь час була налякана, навіть писалася.
Будинок дуже постраждав і не підлягає відновленню. Ми, на щастя, не постраждали.
У непростий час нас дуже врятувала гуманітарна допомога. Я зараз не працюю. Справа в тому, що у 2017 році я перенесла операцію на хребті. Мені видалили грижу і тепер не можна піднімати нічого важчого за п'ять кілограмів. Фізично я не можу працювати, тому допомога була для нас значною.
Мрію повернутися додому. До себе на батьківщину, до свого дому. Тільки відновити його не вдасться, все треба зносити.
При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:
Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/
Ми використовуємо файли cookies, щоб ви отримали найкращий досвід користування сайтом. Продовжуючи роботу із нашим сайтом, ви підтверджуєте використання сайтом cookies вашого браузера.