Мені 74 роки. Застала війна мене в Слов'янську. Дуже важко за це говорити. Ми живемо тут Молочарі, під Краматорськом. Я зранку пішла вправляться. Це було щось дуже страшне - оці вибухи. 

Діти виїхали - і дочка, і син - зі скандалом, що я не хочу їхати, що тут залишаюсь. Але я не змогла нікуди, я така людина по натурі - більше трьох днів у чужих домах зовсім не можу.

Я не змогла виїхати. У мене чоловік тут похований, батьки – ну, куди б я поїхала? Цю хатину ми самі будували, бо ж хотілося як краще жити, і все. 

Дочка з сім’єю в Ірпіні живуть. Тут же ж роботи немає, а там хоч влаштувалися, роблять. Ну, заробляють фактично на квартиру. Невістка приїхала з дочкою. Син служив в армії, онук теж в армії - в мене душі немає. Коли війна оця вся закінчиться? Кому ми що поганого зробили?

Ми не голодні. Дякую, звичайно, що гуманітарку давали. Дякую, що нам ні жодного дня пенсію не затримали. Ми все отримували вчасно, і зараз отримуємо, дай Бог здоров’я тим, хто за нас так піклується. Але ж ніякого настрою немає: прожив день - і дякую. Хочеться, щоб воно кругом затихло.

Хочу, щоб діти повернулися, щоб це все закінчилося, що війна по всьому білому світі ніде не була. Більше всього хочу миру і щоб діти повернулися живі і здорові.