Мені 74 роки. Я жила в Оріхові у своєму домі, а тепер, на старості років, ми з рідними скитаємося де попало: голі, босі, без хат, як бомжі. Звісно, неприємно було, коли грюкало над головою. Лежиш у кухні, а зі стелі на тебе сиплеться. Добре, що виїхали, а то там би і привалило.

Я не ходжу ногами, прикута до ліжка. Мене вивозили, наймали машину. 

Спочатку в Соколівці жила два місяці, тоді на два місяці поверталася додому. А потім там уже нестерпно стало, тепер я в Запоріжжі. 

Шокувало те, що гинуть ні в чому не повинні діти. Не для того їх ростили, гляділи, а тепер забрали на війну. Забрали і передають тіла - от це найбільше болить. Хати, майно – це все наживне, а коли батьки втрачають дітей своїх – от це страшно.

Перемоги хочеться. І додому. Землянки будемо рити, але вдома житимемо.