Моєму чоловіку 77 років, він працював багато років вчителем, останній час працював Степногірську в середній школі. Коли почалися бойові дії, ми звідти виїхали, зараз мешкаємо в Запоріжжі тимчасово.
У нас із 26 лютого не стало води, бо розбили всі насосні. Світла не було дуже довго. Почали ремонтувати, але багатоквартирні будинки опалювалися лише тільки електроенергією, тому що у нас не було центрального опалення. Коли пропадало світло, не було змоги і їжу приготувати, і опалювати квартиру.
Місцеве керівництво організувало підвіз води, а волонтери носили нам воду у квартири. Почали допомогу поставляти в селище. Взагалі, все було якось добре організовано.
Ми мали і водонагрівачі, і гарячу воду до війни, в квартирі було більш-менш і тепло, і субсидію отримували. Все життя готувалися до старості. І дачку невеличку купили, і там все облаштували. А з початком війни туди стало не пробиратися, бо все там перекрили.
До нас прийшла старість, хвороби і все таке, а тут ще й війна. Все життя наше порушилося, доживаємо вже якось віку свого. Слава Богу, наше селище не окуповане до цього часу.
Ми там ще знаходилися до жовтня місяця, терпіли ті обстріли і вибухи. Але вже просто нервова система не витримала і ми звідти поїхали майже в кінці жовтня 2022 року. Здавалось, що виїжджаємо на декілька днів. Тому тільки ось місяць, як стали на облік як ВПО, бо думали, що це все закінчиться і ми повернемося.
Намагаємося мислити позитивно. Кожен день радіємо, що ми прокинулись і живі. Я дякую, всім-всім хто допомагає нам вижити, допомагає продуктами, грошима. І Фонду Ріната Ахметова дякуємо, й іншим. В такому віці страшно і тяжко перенести ці всі стреси, часто сон порушується. Оті сирени й вибухи - все це заважає нормально доживати старість, але нічого не поробиш: у такий час ми живемо.
