Я з Краматорська і важко переживаю цю трагедію. У перший день війни я був удома, дізнався про обстріл краматорського військового аеропорту. Я зрозумів, що почалося найстрашніше.

Ми не хотіли нікуди їхати, не хотіли залишати квартиру. На рішення евакуювався вплинули доньки. Коли був обстріл залізничного вокзалу, ми наважились виїхати. Спочатку планували їхати евакуаційним потягом, але у ніч перед від'їздом обстріляли залізничну лінію між Слов'янськом та Краматорськом. Тож поїхали своєю машиною. Черга на виїзд з міста була величезна. Вдома залишилися голуби. Дуже за ними сумую.

До війни я був самодостатнім, а зараз стою з простягнутою рукою. Сім'я роз'їхалася: найстарша дочка зараз на заході України, молодша – у Запоріжжі. Я теж тут, приїхав до рідних. Постійно перебуваємо у стресі, дуже складна ситуація.

Я сам із Гуляйполя Запорізької області. Там був батьківський будинок, він зараз розбитий. І хоч батьків уже давно немає в живих, дуже боляче за це все.

Хочу додому, хоч там немає газу. Сподіваємось, наша армія не пустить ворога до нашого міста. Я розумію, що це непросто, але ми живемо надією. Хочеться миру - і скоріше.