Мені 68 років. Я жив в місті Оріхів Запорізької області. Працював на цегельному заводі. В Оріхові мешкав і син зі своєю дружиною та двома дітьми. Коли почалися обстріли, вони ховалися в підвалах. Згодом невістка з онуком і онучкою виїхала в Запоріжжя. Ми з сином залишалися до двадцятого квітня. Донька живе в Дніпрі. 

У ніч з 23 на 24 лютого я чув, як пролетіли літаки. О п’ятій годині ранку почув по радіо, що почалася війна. Вийшов на вулицю й побачив, як у бік Запоріжжя полетіли чотири ракети. Через день у місті з’явилася колона російської техніки.

Зникли світло й вода. Були потужні обстріли. Мій будинок розташований біля залізниці. Там було небезпечно, тому ми з сином ходили ночувати до моєї сестри, що мешкала на околиці міста. Вдень бігали додому. Навіть огород посадили під обстрілами.

Згодом і в сестрин район долітали снаряди. Було влучання в дитячий садок, розташований неподалік. Три-чотири доби до від’їзду ми взагалі не могли спати. Будинок здригався. Нас аж підкидало на ліжках. 

Зараз орендуємо житло в Запоріжжі. Першого травня дізналися від знайомих, що у нашому будинку осколками побило дах і вікна. Згодом – що під ворота впав електричний стовп. Будинок геть побитий. У гаражі стіна впала. У нашому кварталі відсотків сімдесят будинків розбито. Обстріли продовжуються. Думаю, що війна триватиме до Нового року. Мріємо про мир і про повернення додому.