Я пенсіонерка, але до війни ще працювала прибиральницею в школі. Жила в селі Рубці Донецької області. 24 лютого я була на роботі. Метрів за двісті від школи літак скинув бомбу. Коли я прибігла додому, в будинку вже не було вікон. Облаштувала погріб і сиділа в ньому. Того ж дня росіяни ввійшли в сусіднє село.

У нас працював лише один магазин. Ціни піднялися. Я не голодувала, бо мала запаси. Під обстрілами ходила на роботу: допомагала готувати їжу для наших військових.

На початку березня зникло світло, потім – вода й газ. До цього часу в селі немає ніяких комунікацій. 

Мене шокувало, що деякі односельчани пішли на співробітництво з окупантами. 

Я виїжджала на авто зі своїми друзями. Спочатку ми приїхали в Харківську область і деякий час там жили. А коли стало неспокійно, переїхали в Полтавську область. Вдома залишилася собака. За нею наглядає моя сусідка.

Хочеться додому, але не можу повернутися через відсутність комунікацій і через те, що поблизу нашого села йдуть бої. Надіюся, що навесні поїду.