Мустафа Давид, 9 клас, Гімназія №11 м.Сєвєродонецька Луганської області 

Вчитель, що надихнув на написання есе - Циганенко Олександра Яківна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Наше життя надзвичайно різноманітне. Доволі часто доводиться шукати відповіді на певні питання, серед яких є страх, віра в щасливе майбутнє нашої країни та війна. Життя розділилося на до та після. Кожен день, замість того, щоб піти в улюблену школу, побешкетувати з найкращими однокласниками, погодувати лебедів на міському озері, я маю думати тільки про таке: “ Чому кожного дня страждають люди? Чому я не можу піти в свою улюблену школу? Чому моє місто схоже на грудку попелу?” 

Коли я прочитав тему твору, одразу почав згадувати ті дні. Ранок, коли мама заклопотана бігала по дому та думала, що нам робити. Себе, який не розумів, що до чого, але точно розумів, що щось не так.

Тоді був похмурий день, а на сніданок,  як завжди, я їв манну кашу з чаєм. Я вже довгий час в школу ходив сам, але чомусь саме в цей день ми пішли удвох. Я був обурений, бо вважав, що вже не малий і можу в школу ходити сам, але мене ніхто не послухав і ми пішли разом. Коли ми прийшли до школи, вона була повністю пуста, ні одної дитини, там перший раз панувала мертва тиша, - це було так дивно. Коли ми піднялися до класу,  я побачив тільки два однокласника і мого класного керівника Олену Анатоліївну, мама довго розмовляла з нею, і врешті решт ми пішли у підвал.

Це було так цікаво, я перший раз був там, хоча завжди дуже хотілось. Там було багато людей, учнів, вчителів та інших працівників школи.

Я зайшов до кімнати дітей, та довго не з ким не спілкувався, я переписувався зі своїми однокласниками, ми питали в один одного, хто в якому місті знаходиться. Пам'ятаю тоді, що в нас повинна була бути самостійна з географії та біології, і ми дуже раділи, що їх не буде. І раптово  я зрозумів, що все це схоже на дуже дивний фільм. Пролунав перший вибух, ми в цей час були на першому поверсі. Крики, сльози, деякі вчителі дуже сильно панікували, але це було нормально, бо ніхто не знав що робити. Ми хутко спустилися в підвал і з того часу я за територію школи не виходив.

Минали дні, а ми все дужче й дужче звикали один до одного. Я почав спілкуватися з Єгором, часто у підвал приходила моя сусідка та подружка Віка. Також пам'ятаю, як ми всі похворіли, навіть зараз в мене в галереї є фото, де ми лежимо на матрацах.

Ми намагалися з Єгором триматися, створювали атмосферу та намагалися підняти настрій нашим рідним, ми з другом зробили мамам поробки та були дуже задоволені, що навіть в таку хвилину можемо зробити приємне матусям... Але були і не дуже гарні спогади, одного дня, коли були обстріли, влучило прямо в  школу, пам'ятаю, що це було дуже страшно, всі стіни тряслися, як і ми самі, а звук був такий сильний, що вуха закладало. Після цього мама Єгора та моя мама вирішили виїжджати з міста. Я не хотів, бо відверто кажучи, було дуже лячно покидати місто та виходити за межі підвалу, але мене ніхто не слухав, і ось ми вже зібрали якісь речі та готувались виходити, знову черговий обстріл, в той момент перед моїми очима пробігло моє минуле життя, я був переляканим.

Незважаючи на паніку, довелося зібратися з духом та йти до міста, куди мав приїхати автобус. Ми йшли до зупинки дуже й дуже швидко. На фоні вибухи, гул літака.

Я казав мамі, щоб ми зайшли в якийсь під'їзд, щоб сховатися, але мама мене не чула. Через деякий час ми дійшли до цього автобуса, там було багато людей, які чекали порятунок. Наш автобус затримувався, цей час очікування по відчуттях тягнувся годинами, але все ж таки він прибув. Купа людей почали заходити туди, це було дуже страшно, здавалося, що ми передавимо один одного, місця не вистачало, як і повітря, мене нудило всю дорогу, але все ж таки дорога пройшла більш менш нормально. Потім ми пересіли на електричку. Багато людей були з тваринами, я навіть бачив бабусю з козою!  Потім вже в якомусь місті ми пересіли на потяг. Місць не вистачало, люди сиділи по шість осіб в купе, а спали сидячі, було дуже й дуже тривожно від цієї обстановки. Багато людей втратили зв’язок з рідними. Нам дуже пощастило, на ранок ми вже були вчотирьох. Я, мама та мій друг Єгор з його мамою .

Коли ти виходиш на вокзалі, ти ніби потрапляєш в іншу реальність. Переповнені будівлі, тебе готові буквально розтрощити. Гул сирени, всередині все стискається. І знову нас очікує дорога в невідомість.

Дорога була дуже довга. Ми з другом увесь час дивилися у вікна, там було дуже багато тваринок, яких ми рахували.  До останнього моменту нам не казали, куди ми їдемо. Раптом ми дізналися, що наша кінцева зупинка - Львів.  Так дивно, чути тишу. Наша зупинка тривала недовго, адже наші мами мали деякий план дій. Дивом змогли знайти якусь маршрутку. Після приїзду нашого транспорту ми три години їхали до нового міста. Ось перед нами Луцьк, знову вокзал, але в душі пусто. Тут живе моя двоюрідна сестра, яка змогла прихистити нас на декілька днів. Через певний час ми поїхали до гуртожитку, в якому жили три місяці, поки не почався навчальний рік, після чого ми переїхали до квартири, в якій нам довелося почати вимушено нове життя з чистого аркушу.

Знаєте, коли я писав есе, в мене були мурахи. Війна - слово, яке викликає емоції страху, суму. Тепер кожен проходить свій шлях у цій боротьбі за правду та незалежність нашої країни.

Я дуже сподіваюсь, що через деякий час ми повернемось хоч на хвилину до наших будинків, побачимо найчуйніших та найкращих вчителів нашої школи. Шлях війни для кожної людини не легкий і кожному з нас треба його здолати. Тому бажаю всім нам пройти його, який би він важкий не здавався. Слава Україні!