Лазуренко Ганна, вчитель, Ліцей інформаційних технологій №79 імені Бориса Патона Печерського району м. Києва

«1000 днів війни. Мій шлях»

2014 рік. Щасливе життя у рідному Луганську. Мрії, плани на майбутнє зруйновані в той час, коли вперше в моє місто прийшла війна.

Літня відпустка до Харкова. Про повернення додому не було і мови. Водночас відібрали батьківщину, улюблену роботу, друзів.

Згодом для мене став рідним Ірпінь – місто, в якому вдруге побудувала своє життя, знову стала почувати себе спокійною, захищеною; місто, яке мало свій присмак – спокій, безпека, краса; запах свободи та чомусь кави. У житті завжди траплялися гарні люди, тому звикнути до «нового» безпечного життя було нескладно.

Можу впевнено сказати, що знову відчувала себе щасливою.

2022 рік. Життя знову змінилося в одну хвилину. Єдиний план дій моєї родини – зустрітися вдома, у безпечному та затишному Ірпені. Але час ніби зупинився. Рахували тільки день війни. Цілодобові вибухи. Обстріли із Градів. Страх. Пошук продуктів під обстрілами. Міст зруйнований – логістики до міста немає. Виїхати неможливо, евакуація оголошена матусям з дітьми, літнім людям.

Спогади перших тижнів війни – зруйнована душа. Єдине заспокійливе – кіт, який став розрадою на довгі воєнні будні.

Вибухи ставали все ближче, але ми залишалися вдома. До останнього була впевнена, що вдруге не залишу свою домівку. Перші чотири доби перебували без умов у підвалі з дітьми, дорослими, бабусями, дідусями, з усіма, хто не виїхав. Облаштували місця, провели інтернет, підготували аптечку, мовчали, розмовляли, коментували новини, діти гралися, собаки та коти чемно трималися поруч із людьми.

Деякі моменти підвального життя досі не можу викреслити з пам’яті.

У молодої мами двох дітлахів розпочалися панічні атаки, психологічно це було дуже складно сприймати, але всі розуміли, намагалися підтримати. Якось спитала у чоловіка, чи давно дружина їла щось гаряче,  чи взагалі вона їла? Чоловік відповів, що все добре, але не відмовився від гарячого бульйону. Звісно, я принесла свіжий бульйон, але потім зі сльозами на очах спостерігала за моїми новими знайомими.

Чоловік ділив той бульйон на всю родину – трохи дружині, дітям, залишки досьорбав сам. Серце розривалося від болю за цю молоду сім'ю, не за себе.

Знаходитись у підвалі з кожним днем ставало все гірше. Якось я зрозуміла, що втрачаю розум, не владна над собою, дивлюсь на двох жіночок, які стоять під лампою, голосно моляться Богові. Тоді відчула, що вони відспівують мене, сльози ллються самі по собі, та я психологічно здаюся, приймаю всю ситуацію.

Дякуючи Богу, діти забрали мене тоді з того пекла. Вдома я почувалася добре, хоча ситуація в місті залишалася складною, але виїхати можливості було.

Згодом вдалося евакуюватися самостійно, бо вибухи ставали з кожним часом все ближчими. Біблійна Ірпінська церква допомогла виїхати, не питаючи нас, чи прихожани ми їхньої церкви. Сьогодні розумію, що Бог один, якої б віри ми не були, треба робити добру справу та допомагати один одному, особливо, якщо люди звертаються по допомогу. Усі гарні справи повертаються добром.

Сьогодні Ірпінь – Місто-Герой, яким я пишаюся, має право жити, квітнути у вільній країні під гомін діточок, які згодом повернуться додому.

Життя триває. Цінності змінюються. Розумію, що найцінніше – життя, а все, що треба для життя можна вкласти в рюкзак, який зручно нести за плечима. Що побажаю українцям? Перемоги! Життя у вільній країні! Засинати та прокидатися у своєму ліжку і, звісно, філіжанку кави зранку на своїй кухні.

Вірю в Бога та ЗСУ, молюся за життя наших захисників. СЛАВА УКРАЇНСЬКИМ ГЕРОЯМ!