Родина з малою дитиною і старими батьками ніяк не могла евакуюватись із небезпечного району Харкова

Мені 42 роки, я з міста Харків. Народилася я в Херсоні, родом звідти.

Вранці йшла на маршрутку, щоб їхати на роботу, і там мені сказали, що почалася війна. Маршрутки вже не ходили, і я повернулася додому.

Слава Богу, якось так люди все швидко організували, що всього хватало. І гуманітарну допомогу привозили, все було.

Найстрашніше – обстріли. У нас на очах осколок попав в дядька і вбив його, це ми бачили.

Звісно, всі в шоці. В родині всі помінялися, подорослішали. Батьків ми забрали з Херсону з окупації. 

Шукали, дзвонили, але ніяк до нас ніхто не міг доїхати, тому ми не могли евакуюватись. Тільки за третім разом знайшли волонтерів, які за нами приїхали. Нас привезли в Полтаву - там було хоч тихо, спокійно. За це ми переживали, бо з нами була дитинка маленька.

Тварин не забирали - залишили сусідам, вони доглядали.

Надіємося, що до літа війна скінчиться, може. Хочеться вже швидше. Майбутнього свого поки не уявляю.