Мені 38 років, живемо в місті Лебедин Сумської області.

Ми вдома були. Зранку зателефонували вчителі й сказали, що дітям до школи не треба йти. Ми не повірили, потім включили телевізор. Коли до нас чотири рази ракети прилітали, ми сиділи в підвалі. Ховалися.

В перші дні магазини зачинилися, аптеки також, банкомати не працювали. Неможливо було зняти гроші.

Шокувало, що літак над хатою літав. Ракети падали в місті. У нас місто невелике, і це був великий ажіотаж, ми дуже боялися. Вдень ще нічого, а вночі ховалися. Сирени постійні, та і взагалі постійно переживали.

Чоловіка до армії забрали. Ми з дітьми залишилися самі, постійно в страху. Як тільки сирена лунає, так ми вже і переживаємо.

Мені здається, що війна довго буде. З кожним днем все гірше і гірше, прикордоння наше на Сумщині постійно обстрілюють.Поки планів не можемо робити ніяких, день прожив - і слава Богу.