«До 800 снарядів рахувала, потім припинила. Усе летить, свистить, вибухає»

Сотні снарядів розбили прифронтове селище Первомайське. Незважаючи на руйнування й величезну небезпеку, там залишаються мирні люди. Евстолія Горінцева вірить, що рано чи пізно дочекається спокійного життя.

Почали стріляти. Спочатку не по селу, там у нас околиця Донецька й село Піски було, там почалися бої, танк підбили.

На роботі мене скоротили за рік до війни. Ну, а сусідка працювала й каже, що йшли люди, підбитий танк горів, лежали трупи солдатів. Каже, ішли пішки, нічого ж не ходило. Люди на роботу ходили в Донецьк. Ось так і почалося, так ми й дізналися, що почалася війна.

Потім почалися обстріли просто по селу, у нас за 200 метрів проходить траса Донецьк – Київ, і там теж підбитий був танк. Там стріляли, і люди знаходилися, я теж була на городі. Стріляли, кулі свистіли, ішов бій. Діти бігли в сусідній двір, у льох. А я з городу прибігла, дивлюся – немає їх. Потім прийшли, сказали, що були в сусідів, ховалися. Це розумом не осягнути – усе витримати.

А коли сипалися фосфорні бомби, це взагалі жах, усе горіло. У людей отара овець згоріла, сіно, все погоріло, руйнування жахливі.

Ось через два будинки снаряд влучив і через будинок влучило, через два будинки з одного боку, через будинок з іншого боку, і навпроти в город влетів снаряд, і в город у мій. Ніби в кільці я була, але будинок встояв.

Можливості вільно пересуватися немає. Я раніше в Донецьку перебувала на обліку – я інвалід за зором, ще в 1992 році так сталося, що я під вибух потрапила, граната розірвалася, я була з двома дітками, на залізничному вокзалі Донецька. Травмувалися всі троє, у нас вибито по одному оку, у мене й у дітей ще у 1992-му. А тут знову війна, коротко кажучи, нічого хорошого.

У нас тихо-тихо, а потім знову стріляють. Близько 40 снарядів можна нарахувати, вибухів. Вже немає того, що було у 2014-му, то взагалі жах. Якщо ми визначаємо на слух, що летить далі чи осторонь стріляють, то на це вже уваги не звертаємо. Ідемо, на городах робимо, працюємо.