Сіра Анастасія учениця групи 10-3 КЗО «Міський юридичний ліцей» ДМР Вчитель, що надихнув на написання есе: Довга Світлана Василівна

Війна. Моя історія

Про війну я знала раніше тільки з книжок, телепередач та історичних кінофільмів, і ніколи не могла подумати, що колись війна почнеться у ХХІ столітті, у світі технологій, у моїй рідній, улюбленій Україні.

Пам'ятаю останній мирний, прекрасний тихий прохолодний вечір 23.02.2022 року: я з батьками їхала додому після тренування. Проїжджаючи набережною на машині того вечора, я звернула увагу, як повз нас їхала величезна кількість великих зерновозів, такого я ніколи ще не бачила і мій тато тоді ще сказав, що щось незрозуміле відбувається. Вдома я поїла, зробила уроки і лягла спати.

О 4:30 ранку 24.02.2022 року все місто Дніпро стало здригатися від сильних перших вибухів та обстрілів аеропорту, тоді я ще не знала, що відбувається. О 5:30 до нас додому приїхав мій старший брат із дружиною і повідомив, що путін напав на Україну, і почалася війна.

Брат запропонував мамі збирати речі і перевозити мене в безпечне місце за кордон, але мама відповіла, що це – наш дім і нікуди з України ми не поїдемо, до тих пір, доки тут, у рідному місті, немає цих ворогів, та й куди кидати літніх батьків й домашніх улюбленців.

Я прекрасно розуміла своїх батьків, моя бабуся поховала нещодавно дідуся і залишилася одна, їй потрібна була наша підтримка, виїжджати кудись вона відмовилася, відмовилася виїжджати й інша моя бабуся з дідусем, вони дуже сильно хворіють. І ми залишилися всі у своєму улюбленому будинку в Дніпрі, в рідній Україні.

Спочатку було дуже страшно від невизначеності, що на нас чекає далі. Я розуміла: треба бути сильною і підтримувати своїх близьких і рідних. На момент початку війни мені було 13 років. Усе, що відбувалося, мені здавалося страшним сном, сподівалася, що я прокинуся, і він закінчиться.

Перші два дні, коли починали лунати звуки сирени, я бігала з батьками до найближчого укриття в метро. Там я побачила вперше у своєму житті таку велику кількість людей, де неможливо було навіть яблуку десь упасти.

У метро було тихо-тихо, всі слухали із завмиранням серця, що відбувається на вулиці. Запам'ятався мені один малюк, який бігав біля мами і питав, коли можна буде вийти з метро, на що його мама відповідала: "Це така гра, ми граємо в хованки, скоро підемо додому".

Спостерігаючи за цим малюком, я розуміла, що всі батьки люблять своїх дітей і намагаються захистити їх від усякої біди. Ще пам'ятаю, як люди, не знаючи один одного, допомагали заносити в метро людей з інвалідністю, як усі намагалися поступитися місцем тим, хто тільки приходив в укриття, щоб усі вмістилися. Було таке відчуття, що всі ми величезна дружна сім'я. Ніхто не сварився і не скандалив.

На третій день війни, коли знов залунало сповіщення про небезпеку, ми не встигли добігти в метро в укриття і залишилися вдома. Щойно пролунав сигнал сирени, ми встигли вийти тільки в тамбур, як почалися сильні вибухи в районі заводу. Оскільки ми живемо не далеко від нього, після вибухів наш будинок заходив ходором, а стілець, на якому я сиділа, став підстрибувати разом зі мною. Було таке відчуття, що почався сильний землетрус. Мої батьки намагалися мене відволікти від того, що відбувається, але я настільки себе налаштувала, що мені психологічно було нестрашно. Дивували вкотре і домашні улюбленці: сусідський кіт і мій улюблений песик, які тихо-тихо сиділи на руках своїх господарів, не вимовляючи жодного звуку, - їх поведінка мимоволі заспокоювала, коли на вулиці було дуже неспокійно.

І почалося подальше наше «військове» життя. Щодня сирени, вибухи, а потім ще і вимкнення світла. Коли знеструмлювали район, я їздила і ходила ще на спортивні тренування. У спортзалі було холодно, а для тренування вмикали маленькі світильники. Займалася спортом, не дивлячись ні на що. Коли поверталася увечері додому, то дорогою усі ходили, як світлячки, освітлюючи шлях ліхтариками. Вдома, коли не було світла, ми з батьками грали в різні ігри, співали пісні, розповідали кумедні історії, - було цікаво і весело, намагалися не думати про війну.

У день народження моєї мами, ми пішли прогулятися, відійшовши недалеко від будинку, побачили жінку, яка зупинила різко свою машину посеред дороги і вибігла з неї і дуже голосно кричала: “Ховайтеся, летять ракети!”

Піднявши голову, ми побачили дві ракети, що летять, тато схопив мене і ми побігли в укриття, доки ми бігли, ракети неподалік вибухнули і земля попливла під ногами, було таке відчуття, що я стрибаю на батуті; будинки затремтіли, і було чути, як з вікон сиплеться бите скло. Після вибуху загула сирена, але я не злякалася, адже пообіцяла собі бути спокійною.

Незважаючи на все, що відбувається, ми продовжуємо жити. Я ходжу на спортивні тренування, вивчаю англійську мову, навчаюся в ліцеї. У вільний час малюю картини і пишу вірші. Сподіваюся, що вже скоро закінчиться війна і наша рідна Україна стане найквітучішою, найрозвиненішою країною у світі.

Я з гордістю кажу що я українка і я з України!

Крила

Я хотіла б мати крила,
Щоб літати, щоб літати,
Свою неньку - Україну,
Крилами оберігати.

Щоб ворожі ракети назад,
Повертались звідки летіли,
І боявся ворог ступати,/
На широкі лани України.

Моя мрія зараз одна,
Щоб скінчилась ця клята війна,
Звідусіль щоб лунав тільки сміх,
Та побачити радість усіх.

Я хотіла б мати крила,
Щоб літати, щоб літати,
І від лиха й негараздів
Рідний дім оберігати.