Білокінь Поліна, учениця 10-Б класу КЗО “Спеціалізована школа №115” ДМР м. Дніпра Дніпропетровської області

Вчитель, що надихнув на написання есе: Гаркуша Наталія Федорівна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

24 лютого - початок повномасштабної війни в Україні. Цей день змінив життя українців, розставив нові пріоритети та цінності, змусив кожного усвідомити, наскільки безцінним є життя і яке значення має для нас Батьківщина.

Напередодні війни, коли кожну хвилину читаєш новини, десь глибоко в серці з’явився страх і думка про те, що скоро я не піду в свою школу, не привітаюся з друзями - це були останні мирні дні в моєму місті, моєму рідному Сєвєродонецьку. Саме в той доленосний ранок, коли я, вже за звичкою, відкрила новини і прочитала про оголошення воєнного стану, я не могла вимовити ні слова, тремтячи від страху, просто намагалася усвідомити, що відбувається, аж поки перший вибух біля міста не змусив отямитися. Неймовірний гул і все навколо трясе, а вікна тріщать, здавалося ніби ось-ось ракета прилетить в мою оселю.

Військові, що рили окопи навколо міста, перші зруйновані будівлі, перші загиблі, постійні новини про загрози артобстрілу, дні і ночі в підвалах, сльози, нервові зриви: це все здавалося нічним кошмаром. Саме тоді ми вирішили виїхати з міста, бо, чим більше часу проходило, тим більше здавалося, що від цього кошмару не можливо отямитися, він ніби поглинав тебе, і кожну хвилину ти думаєш про те, щоб тільки залишитися живим.

Життя біженця схоже на життя безхатька, але, напевно, це так і є. Зараз так живе моя родина. Я, як підліток, можу змиритися та прийняти ситуацію, я маю мрію, і можу змінити свої плани щодо цілей на найближче майбутнє, а моя сім’я - ні. Все, що було напрацьовано та збудовано батьками впродовж років зникло, як і плани на майбутнє.

Ми живемо не в рідній домівці, навіть не в рідному місті, а в гостях. Сєвєродонецьк окупований, повернутися додому зараз, рівноцінно смерті, а тому, ми не знаємо навіть що буде завтра. Родичі, що знаходяться на окупованих територіях, живуть одним днем, однією хвилиною, інакше й не скажеш. А що мене руйнує найбільше - це неспроможність побачитися з ними і допомогти, тільки зараз я зрозуміла наскільки люблю близьких людей і скільки речей повинна їм сказати. Найскладніше було - почути голоси рідних бабусь і дідуся, адже декілька місяців ми були без зв’язку; те, що я відчувала, важко передати словами: хотілось просто обійняти їх і відчути тепло та любов, без зайвих слів передати все те , про що кричить душа.

Війна також змінила моє світобачення та відношення до Батьківщини. Фраза «всі різко перевзулися» - це те, що приголомшило мене найбільше. Сила українців в їх духовній єдності, волі та мові - це не раз доводила історія і це ще не раз доведе сучасність. Я пишаюся тим, що я українка, тим, що я маю багату, неповторну культуру, тому зараз, коли нашу націю намагаються варварськи знищити , я хочу спитати в людей, які засуджують тих, хто «перевзувся»: а коли прийде час замислитися про долю країни? Я часто згадую історичний твір Івана Франка «Захар Беркут». Останніми словами старійшини була промова про те, як важливо триматися в купі: в тому є наша сила; проте колись настане пора, що брат на брата піде, «але серед тих злиднів нагадає собі народ своє давнє громадянство, і благо йому, коли скоро й живо нагадає собі його». Історія циклічна. Я дійсно вірю, що з цього важкого досвіду народиться нова свідомість: вся українська нація стане єдиним цілим. Здолати нас ніколи нікому не вдасться!

Мир, мирне життя, для мене сьогодні - це час, коли я зможу, як і раніше, не хвилюватися за своє життя, спокійно навчатися, мати можливість бачитися з рідними тоді, коли душа забажає, та не хвилюватися з приводу того, що моя Батьківщина страждає. Здається, прості бажання, але наскільки великого значення вони набули, і я вірю, що зовсім скоро в життя кожного українця прийдуть ці світлі, щасливі, мирні дні.