Проживала та проживаю у Петропавлівці, син живе у Щасті. Під час воєнних дій ми нікуди не виїжджали. У мене є мама, їй уже 80 років, вона лежить після інсульту. Я її забрала до себе.

У 2014 році в нашому селищі бойових дій не було, проте до нас долітали снаряди та були жертви серед мирного населення. Дуже сильно постраждало місто Щастя. До сина в будинок залетів снаряд.

Це сталося о четвертій годині ранку, у серпні 2014 року. Я вийшла на город і дивилася, як обстрілювали Щастя, за вісім кілометрів від нас. О 6 годині ранку зателефонував син і сказав, що їх обстріляли. Ми чули, як летять та падають снаряди. Він працює на ДРЕС. Станцію дуже обстрілювали, там все горіло. Щоразу ми не знали, живі наші діти чи ні. Це було жахливо.

Війна кардинально змінила наше життя. Ми перестали відчувати щастя. Війна продовжується досі, все одно обстрілюють поблизу. І Станицю Луганську обстрілюють, і Трьохізбенку. Для нас війна не закінчилася, і ми й досі живемо із почуттям страху.

Найстрашнішим епізодом для мене був обстріл квартири мого сина. Того дня у Щастя загинуло дуже багато людей. Один чоловік в обід вийшов набрати води та його вбило. Син розповідав, як він поставив машину і йшов із гаража до себе додому, а дорогою почався обстріл. Він упав на землю. Був випадок, коли він їхав додому на робочому автобусі, і також почався обстріл. Усі вибігали з автобуса, падали на землю. Це було жахливо.

Мрію, щоб моя мама одужала, щоб закінчилася війна і все налагодилося.