Олександра Ломтєва

Запорізький ліцей "Альтернатива", 10-А

Вчитель, який надихнув - Похиленко Олена Олексіївна

"Війна. Моя історія"

«.24 лютого 2022 року, о 4 годині ранку, мама забігає в кімнату й каже: «Доню, прокидайся! Буди сестер і починайте збирати речі! Війна почалася!» .І саме з цих слів починається моя історія війни. «Мамо, що сталося? Що це за літаки? Сашо, що це за вибухи?» з наляканими очима запитували сестри мене та маму. І в той же час мій телефон розривався від повідомлень друзів, що мені здавалося, він вибухне від такої шаленої кількості повідомлень та новин. В той момент я не розуміла, чи все, що зараз відбувається зі мною, реальне, насправді коється…»

Мене звати Саша, і мені 15 років. І як Ви зрозуміли, ранок 24 лютого 2022 року, був дуже «веселим» та «тихим». Що ж я відчула в той момент? Я відчувала страх, паніку, і в прямому та переносному сенсах я переживала та чула тривогу. Як в один момент не почула вибух… Тоді я одразу ж згадала історії мого прадідуся та його розповіді про війну, а саме другу світову війну.

Досі пам'ятаю, як мені було страшно і як тремтіли руки, але не було часу боятись та панікувати, треба було діяти. Зібравши речі та попрощавшись із бабусею та дідусем, які твердо вирішили залишитися вдома, і чесно кажучи, я теж хотіла би залишитися, ми з мамою і сестрами вирушили в дорогу.О восьмій годині ранку ми вже стояли на блок-пості, нам довелося чекати там цілий день, і через велику чергу ми провели ніч на зупинці. Спати в машині було дуже незручно, але було краще від думки про те, що скоро я зможу побачити свого дядька та нормально поспати.

Звичайно, цієї ночі на заправці я не змогла заснути через бентежні думки та переживання. Вже десь об 11 годині ранку ми змогли в'їхати у вільне українське місто. По дорозі ми бачили міни та військових, і це було не найкраще видовище. Але десь о 14:30 ми нарешті зустрілися з моїм дядьком, та доволі швидко знайшли дім, де будемо проживати. І все це сталося за 1 тиждень… Відчувала всім єством, що це була найскладніша неділя в моєму житті. Звичайно, ми все одно чули вибухи та тривоги, але набагато менше, ніж там, де ми проживали раніше. Нашій родині було дуже складно покидати дім, рідних, друзів.

Ми покинули все… І кожен раз, чуючи новини про те, що знову був приліт в житловий будинок, в школу чи ще кудись, кожен раз мені було страшно і боляче. Мої молодші сестри подорослішали за 1 тиждень, за моїми відчуттями, років на 7-10, а моїм сестрам на той момент було лише 7 років. Мені так шкода, що вони бачили та чули це все. Для моєї сім'ї цей день залишиться в пам'яті назавжди, як і в пам'яті кожного українця.

Отже, моє життя та життя моєї сім'ї дуже змінилося. Зараз ми проживаємо в Запоріжжі. Я навчаюсь в ліцеї, в 10 класі, а мої молодші сестри в гімназії, в 3 класі. Я старанно навчаюсь, щоб вступити до коледжу або університету. Я стала іншою людиною, і навколо мене інші люди. Війна повністю змінила наше життя. Я намагаюсь робити все для свого майбутнього. Попри війну, тривоги, вибухи та відключення світла. Ми, - українці, ми не здаємось, ми живемо. Цей переїзд та історію можна назвати новим етапом в моєму житті. В мене є плани та мрії на мирне майбутнє. Але той жах, той ранок я не забуду ніколи. І це не можна згадувати без сліз. І я вірю, що Україна переможе, і я зможу нарешті повернутися додому та обійняти моїх рідних бабусю та дідуся!