Історії, які ви нам довірили
Початком війни став, напевно, той момент, коли я зрозумів, що потрібно сім’ю відправляти в більш безпечне місце. Коли ситуація погіршилася, стали перекривати дороги, коли я не міг вільно пересуватися, тому що було багато блокпостів по місту та стали з’являтися військові люди з автоматами, тоді я зрозумів, що все змінилося.
Як таких військових дій я не бачив, але бачив вибухи, були осколки. Найбільше запам’яталися наслідки. Я був на Центральному ринку Луганська після його обстрілу на другий чи третій день. Я все спостерігав, бачив, відчував, спостерігав голод, брак продуктів і води. Електрики не було, рятувалися генераторами. Я сім’ю відправив, а потім ще дуже довгий час залишався в Луганську в надії, що щось зміниться.
По-перше, люди стали втрачати надію. Усі почали панічно реагувати на ці події та розповідати: нас усі кинули, нас забули, нас бомблять. Усе це було в головах людей. Друга подія – коли я відправив сім’ю, а потім вивозив речі. Моя сім’я приїхала в Київську область. Не було взагалі нічого: ні роботи, ні житла, ні речей. У мене дружина і двоє дітей. Уперше я вигнав машину сюди на самому початку. Удруге на цій машині доїхав до Луганська, завантажив повністю речами. Це переважно були м’які речі: куртки, іграшки –найдорожче, на що найбільше грошей іде спочатку. Усе це я завантажив і поїхав.
У Луганську в мене залишався родич, також із сусідом ми в хороших відносинах, і собака там залишилася. У той час гроші у всіх закінчилися, роботи не було, усе купували втридорога. Про м’ясо взагалі розмови не було. Коли я повернувся, побачив свою собаку – це були кістки, обтягнуті шкірою. Люди були настільки налякані, у першу чергу думали, як вижити, гроші закінчилися. У сусіда, із яким ми домовлялися, що він буде годувати собаку, дружина в районі третього кілометра потрапила під обстріл, і в неї свої проблеми були. Мене це дуже сильно вразило. Я думаю, ще тиждень, і собаки не було б.
Я планую повернутися додому тільки заради того, щоб розібратися зі своєю нерухомістю, але навряд чи зможу там далі жити. Для мене Луганськ полягав у моїй родині, у моєму будинку, у який я вкладав свої сили і все робив особисто сам, у моїх друзях і товаришах, хоча деякі вже й не товариші. Усі мої знайомі, із якими я продовжую спілкуватися, усі звідти виїхали.
Зараз я став більше любити свою сім’ю, більше цінувати спілкування, час, який я проводжу з родиною. Я відчуваю себе спокійно. Для мене та для моєї сім’ї тут набагато спокійніше. Ми продовжуємо спілкуватися з друзями та близькими тут, святкуємо дні народження, збираємося іноді.
Мрію осісти в Київській області. Хочу мати повноцінну роботу, житло, нерухомість. Для мене найціннішим і найважливішим стало те, що я бачу, як ростуть мої діти. Їх безпека для мене дуже цінна. Я став більше приділяти уваги своїй сім’ї.
При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:
Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/
Інші історії
