Тищенко Юлія, 15 років, Відокремлений структурний підрозділ «Оптико-механічний фаховий коледж Київського національного університету імені Т.Г. Шевченка

Вчитель, що надихнув на написання єсе: Романюк Оксана Вікторівна

Конкурс єсе "Війна в долі моєї родини"

Коли мені страшно, згадую той день, коли прокинулася приблизно о 4:50 ранку від вибуху. Бо страшніше мені вже не буде. Я підскочила на ліжку та дивилася у вікно, небо наче світилося. Потім побігла у кімнату батьків, викрикуючи крізь сльози, що нас бомблять. Усі швидко прокинулись і побігли у ванну – там було безпечніше. Сидячи на холодній підлозі, я плакала.

Десь через 15 хвилин я заспокоїлася. Це було дуже дивно, наче повернулася до реальності: почала думати ясніше та збирати важливі речі в ванній кімнаті. Мама читала новини, там ще було тихо. На форумі Броварів говорили про вибухи. Деякі вважали, що це просто пожежа на заводах, які оточують місто та взагалі весь Броварський район. Мама, незважаючи на власну паніку, заспокоювала нас з братом, що це що завгодно, але не війна. Більшість моїх друзів та родичів знаходились в Києві і, як виявилося, вибухи там почались тільки приблизно о шостій годині ранку. До цього часу я боялася писати або дзвонити їм, думала, що можу їх розбудити та марно налякати. Що як це справді звичайна пожежа на виробництві? Або, можливо, це щось вибухнуло на складі? Зараз ці думки здаються просто божевільними.

До мене дійшло тільки тоді, коли вимкнули воду. Незабаром оголосили воєнний стан і усі новини прокинулись. Батько пішов в магазин, а коли дали воду, мама скидала увесь холодильник на тісто, щоб швидко приготувати піцу «Поки є електроенергія». Я намагалася її заспокоїти, дала валідол. Але це мало допомогло. Мама говорила лише про те, що не може повірити, що росіяни так вчинили.

У нас там були родичі. Мама не могла повірити, що вони нас кинули. Ми вірили, що вони вийдуть на мітинги чи щось таке. Не пройшло і дня, як ми зрозуміли, що цю війну почав не путін та якісь химерні дядьки при владі. Цю війну почали громадяни, усі і кожен, хто продовжував спокійно жити та розповідати, які ми нацисти, замість того, щоб врятувати нас.

Батько прийшов додому, через десь півгодини вибухи припинились. Він пішов на роботу, так як він працював на СТО та повинен був віддати машини людям, які тікали. Ще о п’ятій ранку були затори на виїзді з міста, тому ми вирішили залишатися вдома хоча б на протязі ще декількох днів, щоб не провести в дорозі години. Я випила забагато валідолу і десь о другій заснула, прокинулася від кошмару і більше не могла спати. За всю ніч я не заплющила очі, бо боялася, що знов будуть вибухи.

Через два тижні ми вирішили поїхати в Київ та привітати нашу бабусю з днем народження та побачитись з усіма. Через декілька днів ми поїхали в Черкаську область до родичів, бо думали, що росіяни можуть зайти в Бровари і ми станемо «другою Бучею». Ми пробули там два тижні і, у кінці березня, повернулися в Бровари.

З тих пір у нас тихо, тільки іноді чутно вибухи або літаки. Життя по-троху налагоджується: вступивши в коледж, можу вільно їздити в Київ до друзів. Я дуже вдячна, що ні ми, ні наші знайомі не постраждали. Але для мене це все одно важко: я не можу бути щасливою, знаючи через що проходять наші захисники та захисниці. Моє серце здригається кожного разу, коли чую новини з фронту.

Для мене мир – це можливість радіти кожному дню, знаючи, що війна закінчилась і ми відвоювали вільну Україну. Я не зможу пробачити того, що вони накоїли. Ніколи.