Життя під окупацією очима Людмили Миколаївни, 65-річної жительки Херсонщини. Дев'ять місяців окупації, відсутність світла, води та зв'язку, постійні обстріли, танки на вулицях села. Розповідь про біль та страх, про розлуку з рідною домівкою, про мрії про мир та безпеку. Але найважче для неї – син на фронті, заради якого вона залишилась у Запоріжжі, відмовившись від виїзду за кордон.  

Про початок війни

Мені 65 років, зараз я живу в Запоріжжі. Нічим особливим не займаюся, бо у 65 років мене вже ніхто не бере ні волонтером, ні ким-небудь. Я чекаю сина, коли його відпускають з фронту і він приїжджає. Ось і вся моя робота.

У перший день повномасштабної війни 24 лютого мене вранці розбудила донька, подзвонила і сказала: "Мама, почалася війна, йди до банкомату знімай гроші". Я, звісно, спросоння не все могла зрозуміти, але швидко вдяглася і побігла до банкомату. Там уже була велика черга, ми стояли дуже довго, і тут я вперше почула вибухи. Це було, звісно, дуже моторошно.

Того першого дня якось обійшлося, в наше село окупанти не зайшли. Але на другий день уже йшли колони танків.

Життя в окупації

Війна застала мене в Херсонській області, за 20 км від Херсона. З перших днів я почула цю війну. Багато людей працювали в Херсоні, і вони зранку поїхали, як завжди, на роботу, але їх уже не пропускали, бо почалася війна.

Коли пішли ці танки колонами – це було дуже моторошно. Ти безсильний, нічого не можеш зробити. Ти людина, яка просто жила, і тут ці танки. Це було дуже страшно.

Я була дев'ять місяців під окупацією. Українські війська звільнили нас 11 листопада. Росіяни, коли відступали 6 листопада, підірвали високовольтні вишки, і в нас не було ні світла, ні води.

 

Було холодно, в мене опалення було електричне. Ми ходили на берег, де хлопці відремонтували помпу, і там набирали воду. Але будинок стоїть на скелі, дуже важко було витягувати цю воду. І ще не було зв'язку, ми бігали телефонувати аж у степ, шукали місце зв'язку.

Квартира не опалювалася, води не було, я захворіла від холоду.

Евакуація

Дуже допоміг мені колишній зять, він вийшов на зв'язок, запитав, чому я не виїжджаю. Кажу, не можу нікуди зателефонувати, дізнатись, бо нема ніяких новин. То він вийшов на Херсон, знайшов волонтерів, домовився з ними.

Першу евакуацію я пропустила, на другу вже змогла домовитися з волонтерами. Вони вивезли мене до Херсона, а звідти я виїхала до Запоріжжя.

Тут я зареєструвалася як переселенка, отримую 2000 гривень і проживаю тут. Повертатися не хочу, хоча нам навесні зробили електрику. Але я не повернулась, бо син тут. Він живе сам, з дружиною вони до війни розійшлися. І я йому зараз потрібна, просто для підтримки. Коли його відпускають на один день додому, він приїжджає, і я тут його зустрічаю.

Мене подруга кликала в Чехію, вона також виїхала звідти. Але я подумала, що мені треба підтримувати сина, йому потрібна моя підтримка. Тому я залишилась тут, нікуди не виїхала, і додому не повернулася.

 

По-перше, син тут, а по-друге – там зараз дуже страшно, обстрілюють. Хоч ми вважаємося сірою зоною, не зоною бойових дій, але до нас долітають снаряди. У нас школу розбомбили, і будинки постраждали. Стріляють у район мосту, хоч його вже давно немає, але вони все одно туди стріляють, і в район тюрми та в комиші.

Про "братів"

Вибачте, що я погано розмовляю українською мовою. Виліз у мене такий суржик незрозумілий. Я вчила українську мову, я школу закінчувала. А зараз, коли хвилююся, починається у мене суржик.

Для мене ще страшніше було те, що росіяни пішли на нас. Я довго не могла повірити. Навіть коли розповідала комусь, казала "німці", а потім схаменулася: "Боже, які ж це німці? Це ж росіяни, це ж були "брати!" Ми ж перемішалися за стільки років. Це взагалі... ніяк не могла цього зрозуміти.

До сих пір не віриться, що ми вже майже два роки [воюємо]. Я уже звикла, що росіяни нападають, але спочатку не могла повірити.

Надії на майбутнє та мир

Про що я мрію? Хочу, щоб це все закінчилося, щоб син залишився живий і повернувся додому. Більше нічого не хочу. Щоб настав цей мир, щоб люди перестали страждати, щоб діти не боялися, а щоб гралися і жили.

Так шкода хлопців... Молоді такі, в них сім'ї, дітки маленькі, їм жити та й жити, а вони гинуть. Хочеться, щоб скоріше закінчили. Дуже хочеться. Молимося і просимо, щоб якнайшвидше війна закінчилася.

Як то кажуть, надія і віра останніми помирають. Тому дуже хочемо вірити і сподіваємося, що війна якнайшвидше закінчиться. Тільки ходимо, просимо Бога.

Але дуже велика ціна, дуже велика ціна. Скільки всього людей загинуло ні за що. Діточки, хлопці гинуть... Господи, за що? Ми просто жили, ми просто ходили на працю, у кожного своя сім'я. І раптом таке незрозуміле...

Будемо сподіватися на краще, що це скоріше закінчиться, я побачу свого сина вже вдома, і заживемо, будемо жити в мирі і спокої.