На початку війни велика кількість жінок із дітьми намагались евакуюватись зі сходу України. На жаль, вони були легкою і тому бажаною ціллю для ворога

Я працюю заступником директора в Слов’янській школі. Вивозила з міста свою дочку і чотиримісячну онуку. Нас на чотири місяці прийняла Дублянська школа. Ми харчувались і жили там безкоштовно. Дуже до нас ставилися гостинно, доброзичливо. На високому рівні надавали медичну і психологічну допомогу. Люди зробили для нас навіть набагато більше, ніж було потрібно. Виїжджала не тільки я з дочкою та онукою. Були і мої колеги, вчителі нашої школи. В однієї двоє діточок, а в другої - старий батько. Дуже було там приємно. 

Ми вареники ліпили, голубці крутили. Трішки допомагали військовим. Ми дуже здружилися і домовились, що після перемоги обов’язково зустрінемося тут у нас, у Слов’янську. 

Шокує загибель дітей, старих і взагалі мирних людей. Ці люди не на фронті, вони беззахисні. Вони нікому не бажали зла. Просто були українцями та жили на українській землі, і через це вони страждають.

Коли ми виїжджали зі Слов’янська, у нас тут було все: і газ, і вода, і світло. І нічого не вимикалось. Поки я була у Дублянах, мені дзвонили з дому. Сусідка дивилась за моїми кішкою, котом і собакою. 

Ми їхали на евакуаційному поїзді. Виїжджали якраз перед тим днем, коли прилетіла ракета на Краматорський залізничний вокзал. На самому вокзалі не дуже багато було порядку. Ми їхали з дітьми, тому нам було зелене світло, щойно нас почали забирати в евакуаційний поїзд. Там був порядок, усе було дуже злагоджено. Приємно, що хлопці молоді, але вони все робили для того, щоб ми себе відчували більш захищеними. 

Коли ми приїхали в Лозову, там стояли матусі з дітками. Велика кількість людей була, і вони чекали, щоб їх забрали. І в цей час прилетіла ракета десь дуже близько. Було дуже страшно дивитися на дівчат, які стояли з маленькими дітьми такі  незахищені. 

Слава Богу, ми доїхали дуже організовано. Нам і чай давали, і цукерки, і печиво. Після того, як пролунав цей вибух, якійсь дівчинці стало зле, і їй відразу надали медичну допомогу.

Я повернулась 3 вересня. Декілька разів не було води. Але в мене є колодязь, а питну воду ми купуємо, тож у мене проблем не було з миттям та з приготуванням їжі. Коли мене не було вдома, то в мене жила моя колега з мамою. Вона залишила мені електричну піч і кота Пуфіка. Зараз ми живемо всі втрьох. А собака ця - сусідська. У мене двоє котів, але їм доводиться співіснувати. І хотілося б, щоб люди, як і тварини, знаходили спільну мову. 

Нам потрібно вижити, вистояти і перемогти не тільки ворога, а й наші людські примхи. Проживаючи в Дублянах, ми зрозуміли, що людяність – найголовніше. Нам усім важко. Але я дуже багато маю: дім, онука, дочку, зятя. Кіт у мене є, і в мене все добре. 

Я думаю, що вона закінчиться нескоро. Це війна не України з Росією. Хоча Росія вирішила, що вона може таке собі дозволити, але це воює весь світ проти Росії. 

Своє майбутнє бачу в Україні, тільки щоб вона була по-справжньому незалежна та  цілісна. Я думаю, що та школа, в якій я працюю, після війни стане ще кращою. Я думаю, що після цієї війни не повинно бути корупції. Ми самі будемо Україну робити кращою – як матеріально, так і духовно. Діти наші повинні розуміти, що Батьківщина в людини одна.