Притула Іуліанія, 10 клас, Комунальний заклад "Ліцей з посиленою військово-фізичною підготовкою "Патріот"" Харківської обласної ради"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Перепелиця Любов Вікторівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Тисяча днів — це три торби скаліченого часу, це мішечки з окремими деталями конструктора леґо, які не з’єднуються і не вибудовуються у жодну фігурку...

Перша торба: дев’яносто днів життя у підвальному приміщенні...

Чи були вони найстрашнішими? Не знаю... Все якось змішалося... Потім 68 днів, коли спали на підлозі у рідній квартирі, саджали й пололи город із тремтінням в руках і ногах у супроводі звуків вибухів ...

Друга торба: триста двадцять днів вимушеної евакуації...

Третя торба: 450 днів суцільної повітряної тривоги... але знову ДОМА!

У п’ятсот п’ятдесят третій день здійснилася моя давня мрія, на яку не вплинула війна, — я стала ученицею ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою “Патріот”. А у 583 день, першого жовтня, я склала клятву ліцеїста на вірність державі та українському народу. Упевнена, що у найближчі роки буду складати присягу військовослужбовиці.

Якийсь десяток днів загубився у цьому рахунку, як губляться деталі конструктора...

А ці торбинки висять непосильною ношею за спиною на все життя... Їх не викинеш на смітник, не повісиш на цвях у коморі... Вони мої... Ці дні сплітаються із спогадами моїх батьків про їх 14-15 років. То були незабутні роки: тато вперше затягнувся цигаркою, мама вперше закохалася. Обоє шаленіли від ревіння мотоциклів. Любили під гуркіт грому розказувати страшні історії. Дорослішали і отримували від своїх батьків нові дозволи.

Гасали лісами, полями, ярами — обносили сусідські баштани та рясні черешні, раділи життю і мріяли про неймовірні речі — летіли назустріч юності...

А що у моїх спогадах? Неймовірна мрія не про неймовірні речі, а про звичайну зустріч зі своїми ровесниками, щоб вживу поспілкуватись. Таке ж сильне бажання сісти за шкільну парту, де в радість отримати навіть двійку. Панічний страх від звуку мотоцикла, який нагадує “шахед”, і громовиці, що ніби копіює смертоносні вибухи ракет та бомб... А ще просте бажання, яке спільне для всіх українців: якомога швидше почути два заповітні слова “ПЕРЕМОГА” й “МИР”.

Мої тисяча днів, які б мали стати завершальними днями щасливого дитинства, стали кошмаром, що не боїться ні темряви, ні денного світла...

Але разом з тим ці тисяча днів — це новий досвід, багато перемог. Всупереч війні я живу мріями, які за можливості втілюю в життя, у чому мені допомагають мої батьки, педагоги. В’яжу іграшки гачком, вчу англійську мову, опановую секрети 3Д-моделювання, випікаю та варю смаколики, малюю життєрадісні скетчі, фізично вдосконалююся у тренажерній залі, завдяки біговим та силовим вправам, їзді на велосипеді.

Ця тисяча днів є знаковою у моєму житті. Вона дала поштовх до нових звершень. Треба жити у будь-яких життєвих умовах, виборюючи у часу позитив і користь. Тільки так. Бо інакше навіщо жити?

Мрію, щоб наступні десятки тисяч моїх днів загоїли рани цієї тисячі й примножили мої досягнення, здобуті під виття сирени та звуки вибухів... Ця тисяча загартувала мене, дала поштовх до творчого росту.