Потапова Єлизавета Андріївна, 14 років, Петропавлівський ліцей №1 Щастинської міської територіальної громади

Вчитель, що надихнув на написання есе - Філатова Катерина Миколаївна

Це був звичайний день… Світило сонце, співали пташки, нічого не віщувало біди, поки в один момент ми не почули гучний вибух. Ніхто не зрозумів, що відбувається, але батьки почали збирати важливі речі, документи.

Я була маленька і нічого не розуміла, що вони роблять і для чого. Хоча мені було шість років і я закінчувала перший клас.

У нас проходило свято Останнього дзвоника. Ми постояли на лінійці і батьки організували солодкий стіл, але ніхто не пішов святкувати, бо почув страшний гуркіт. Всі побігли додому.

Я була дуже налякана. Через деякий час вулицями почали їздити танки, вони дуже великі й гучні, від цього тремтіло скло. Ми перестали дивитися мультфільми, серіали та спостерігали тільки за новинами.

Одного разу я зайшла до дитячого магазину, він знаходиться обабіч від дороги, і коли дорогою проїжджав БТР, з полиць почали падати іграшки, книжки. Вітрини й скло на вікнах тремтіли, наче листочки.

Мені було страшно… Пізніше, коли ми чули постріли, то брали свої речі, іграшки, одяг і переховувалися у підвалі. Звичайно, батькам було теж моторошно від вибухів війни, але вони намагалися не показувати хвилювання у моїй присутності.

Через деякий час ми звикли до «мелодій» війни, звикли до того, до чого не можна звикати. Звикали, втрачаючи пильність, звикли і вже не ховалися, сприймали, що так і повинно бути. За вікном стріляють, а мама стоїть на кухні та закриває огірки, наче так і має бути. Це стало вже не помітно. Вибухи були вдень і вночі.

Але вночі особливо страшніше, ти не знаєш, що і в який бік полетить. Страшно було засинати вночі. Діти засинали не під колискові, а під постріли. Усі молилися. У сусіднє місто прилітали осколки.

Я й зараз, коли проїжджаю повз місто Щастя, то бачу пошкоджені стіни та дахи будинків від ворожих обстрілів. Не знаю, чи закінчиться війна і коли? Люди не знають куди бігти, куди тікати, а може залишатися вдома і сподіватися на краще.

Ми звикли до людей у військовій формі, зі зброєю, на танках. Дуже страшно, страх за життя.

Люди почали говорити, що ходити до лісу небезпечно, тому що там окопи, сліди від гусениць танку, міни, розтяжки. Війна навчила людей зберігати у підвалах їжу, воду, теплі речі, побутові предмети. Найбільше дісталося й нашій тепловій електростанції ДТЕК. Це стратегічно важливий об'єкт, але вороги багато разів обстрілювали станцію, навмисно зриваючи графік роботи, пошкоджували обладнання.

Коли раніше наші мудрі бабусі та дідусі говорили: «Головне, щоб не було війни!», - ми все це пропускали повз вуха, не розуміли всю сутність, але тепер я повністю згодна з цим. Мрію, щоб діти ніколи більше не чули, як вибухають снаряди, як на очах розбивають домівки та вбивають рідних людей… Вбивають, ранять, знову вбивають, знову ранять…

Цей жах триває вже багато років. Війна вкрала в мене щасливе та світле дитинство, яке ніхто і ніколи мені не повернить… Гроші можна заробити, будинок відремонтувати, сад посадити, школу закінчити, а життя одне, потрібно його берегти! Я за мир у всьому світі! Я проти війни! Я проти насильства! Я хочу все забути…