Мені 34 роки. Я з міста Енергодару. У нас із чоловіком двоє дітей. В перший день війни дуже страшно було: у дітей - паніка, у мене - паніка. Не знали що робити. 

У наше місто окупанти зайшли 4 березня. Ми не могли дивитися на це жахіття і виїхали. Діти запам’ятали вибухи, як ховалися у ванній кімнаті. 

Мене шокувало, що мої діти все чули і бачили. Зараз, як сирена лунає, то вони біжать і кричать: «Мамо, сирена!». 

Ми довго виїжджали: стояли у Василівці вісім годин з самого ранку. Потім почали нас випускати. В той час теж були вибухи, але все пройшло добре.

Було незвично, коли ми переїхали сюди і бачили людей у військовій формі. Нам здавалося, що це не наші, але поступово ми звикли.

Ми стали більше дружні, один одному допомагаємо. У Запоріжжі взагалі люди - молодці, дуже багато волонтерів. І ми, переселенці, допомагаємо іншим переселенцям. Люди добріші стали, більш дружелюбні. Тут наш хаб добре допомагає. Ми були і у Фонді Ріната Ахметова - нам давали коробочку і два набори дітям. Нам дуже сподобалося, дякуємо.

Я вірю, що в майбутньому наша країна буде процвітаюча, ні від кого не залежна, дуже міцна. Ніякі інші країни не будуть впливати на нас, все буде у нас добре, ми будемо самостійні.