Мені 42 роки. Маю чоловіка і двох дітей. Працюю дистанційно. Ми за день до війни виїхали в Полтаву. Коли почули про надзвичайний стан, відразу зрозуміли, що потрібно тікати. Згодом я з дітьми виїхала за кордон. 

Брат давно працює за кордоном. Його компанія допомогла виїхати родичам співробітників, замовила транспорт і житло. Добиралися довго. Зараз живемо в помешканні, яке нам надав співробітник компанії, на яку я працюю. 

Найбільше шокували  розповіді про Бучу та Ізюм. Щоразу думаю, що страшнішого вже не може бути, а потім розумію, що помилялася. Важко зрозуміти, для чого катують мирне населення. 

Психологічні труднощі тривають через постійну невизначеність. Читаю новини про наше місто і думаю: чи залишиться житло, чи буде куди повертатися? Не знаю, як планувати майбутнє: починати навчання в закордонній школі, чи треба змінювати оточення? 

Діти важко переживають розлуку з батьком і не почуваються в безпеці. Мені складно через те, що доводиться самостійно приймати рішення. Попри нестабільний психічний стан, маю забезпечувати себе й дітей. Ми мешкаємо в гарному туристичному місті, але мене нічого не радує.

Я сумніваюся, що наступні кілька років в Україні буде спокійно. Навряд чи ми зможемо жити там.