Лідія згадує, як страшно було у Житомирі на початку війни. І як її лікувала робота - вона допомагала готувати їжу для військових. І бачила, як об’єдналися люди, як віддавали сили, гроші, працю для того, щоб зупинити російського ворога.

Після того Лідія перейшла на плетіння сіток. Має подяки від військових. І зі сльозами на очах говорить, що просто ходити на роботу та повертатись додому втомленою, бачити власних дітей – оце і щастя, яке раніше не цінували.