У перший день війни ми були вдома, збиралися виходити з дітьми на вулицю гуляти. У нас двоє дітей, молодшому тоді було чотири роки. Деякі мами вже вийшли на вулицю, а оскільки ми живемо на п’ятому поверсі, то вийшли пізніше. У цей момент стався обстріл з літака, і я почула крики мам.

Ми перечекали в коридорі момент, коли закінчиться стрілянина. Я намагалася зберігати спокій, щоб не налякати дитину. Коли вийшли, моя кума (у неї троє дітей) з іншими батьками зібрали всіх дітей ближче до підвалу. Кума дуже розгубилася, їй здалося, що її діти кудись розбіглися і вона втратила їх з поля зору. Вона дуже голосно кричала, у неї була істерика. Ми довго не могли її заспокоїти. Показували їй, що всі троє дітей поруч.

Мій старший син навчався в одинадцятому класі, йому потрібно було здавати ЗНО. Він дуже сильно переживав, що тут буде щось погане, це завадить його подальшому життю і зірветься вступ. Він боявся того, що відбувається. А молодша дитина до сьогоднішнього дня не боїться, ми намагалися зробити так, щоб вона не боялася. Син уже закінчив Харківський університет з червоним дипломом.

Діти сиділи в підвалі по три доби

Коли були бої за Дебальцеве, ми їхали до родичів. Ми живемо на п’ятому поверсі, будинок розташований так, що ввечері, коли темніло, ми бачили мерехтіння вогнів. Чоловік відвіз нас до родичів в Бахмут, але я не могла довго перебувати в чужій хаті і розуміла, що у них своє життя, свої турботи. Ми залишили там молодшу дитину, а самі повернулися додому.

Було таке, що діти сиділи в підвалі по три доби. Ми виходили приготувати поїсти. У нас було куплено все необхідне. Ми купили також плівку про всяк випадок, переносну газову плиту. Принесли до підвалу води.

У підвалі було дуже багато людей з усіх будинків. У людей з нашого селища був хороший упорядкований будинок, а коли почалася війна, вони кудись поїхали, але дозволили при необхідності приводити інших людей в підвал, там було дуже зручно. Я, моя свекруха, дві жінки і двоє діток - ми там сиділи, виходили тільки на кілька хвилин, щоб розігріти чайник.

Зараз більш-менш відчуваємо себе в безпеці. Мрію про мир у першу чергу, тому що у мене дуже багато родичів залишилося на непідконтрольній території, у тому числі і моя мама. Якби мені зараз дали годину і відкрили дорогу на годину або дві, мені здається, що я б за три секунди зібралася і поїхала туди, щоб провідати всіх родичів.

Моя мама отримувала допомогу від Ріната Ахметова, організація «Людина в біді» також нам допомагала. Це нас підтримало у зв’язку з ростом цін на комунальні послуги. Зараз тут роботи немає, тому люди масово виїжджають.