Мені 32 роки, я розлучена, виховую двох дітей. Раніше з нами жила моя бабуся, зараз вона знаходиться у спеціальному закладі, бо в неї перелом тазостегнового суглоба, вона не може ходити. Зараз ми приїхали додому, в Слов'янськ Донецької області.

Шокує, що діти спочатку були всі налякані, боялись кожного шурхоту. Зараз,  якщо літак летить над домом або вибухи лунають, вони не реагують навіть. Я вважаю, що це не дуже нормальна реакція дітей на те, що відбувається. 

Дуже боляче, коли потрапляє у будинки, і дітки маленькі гинуть. Дуже важко. Особливо мені, як жінці, яка знає, як тяжко дається нове життя, як його народити. Гинуть дітки, гинуть молоді хлопці, залишаються без рук, без ніг, а їм ще все життя жити, і як їм його жити - теж не зрозуміло. 

Коли ми переїздили з Дніпра до Одеси з дітьми і переоформляли документи, була затримка з коштами, бо з роботою було напружено. Були моменти, що доводилось «затягувати пояси».

Вразило те, що перший час люди дуже об'єднались, одне одному допомагали, допомагали військовим хлопцям. Зараз не так: люди відійшли до своїх справ. Життя все одно йде, і все одно власні тривоги беруть верх над усім. Але люди вели себе трішечки по-іншому в перший час.

Ми евакуювались самостійно. Друг мого батька, у якого були власні автобуси та машини, забрав мене з дітьми та бабусею. На той час виїхали ми ще доволі спокійно, без страшних моментів, без обстрілів. Коли ми їхали додому, проїжджали знайомі міста, і було сумно бачити все, що зробили з ними росіяни. 

Хочу, щоб був мир, було тихо, щоб діти могли відвідувати школу нормально, не боятись вночі спати. У мене донька молодша дуже хворіла, у неї був нервовий зрив і проблеми були великі зі здоров'ям, тому мені більш за все хочеться спокою, щоб мої діти могли спокійно жити в цій країні.