Перші дні війни я ще була вдома, а коли у мій будинок влучив снаряд, я з чоловіком-хірургом перейшла жити до лікарні. Три тижні ми там жили й працювали. Світла не було. Коли  військові привозили бензин, працювали на генераторах, але так тривало недовго. Наркозу у лікарні не було, тож операції проводили під місцевою анестезією. Великі операції ніхто не робив, бо це було неможливо. Мене шокувало те, що діти помирали на руках у батьків. 

Мене вразило, як люди згуртувались. Багато людей, які жили поряд, підтримували лікарів. Носили поранених, допомагали людям після операцій, готували їжу для всіх, хто був у лікарні. 

Я з чоловіком виїхала з Маріуполя шістнадцятого березня. Виїжджали колоною з медичним колективом. 

Зараз ми живемо у Світловодську. До Маріуполя повернусь лише після визволення міста.