Коли почалася війна, я була в Києві, я тут працювала. Місяць я не могла виїхати і дістатися свої родини. Я була в Броварах, саме там на складі на роботі почула вибухи, стріляли зовсім поряд. О восьмій ранку я дісталася до Києва, місяць була у сестри. Маршрутки до Лебедина, де жила моя родина, майже не ходили. Транспорт не ходив. Я дуже хвилювалась, моя дитина була далеко під обстрілами. 

Три з половиною години я пішки йшла на вокзал. Потім виїхала потягом на Полтаву, він був переповнений людьми. Їхати було дуже страшно, потяг рухався повільно і дуже тихо, щоб нас не обстріляли. Плакали діти через розлучення з татами. 

Я повернулась додому і побачила сина зі сльозами на очах - це було найжахливіше за весь час війни для мене. А далі ми почали виживати. Жили тиждень на триста гривень. Зараз я знайшла роботу, працюю продавчинею в магазині. 

Допомоги мені немає не від кого, я мати-одиначка. Орендую житло, дуже тяжко виживати. 

Мої брати воюють на фронті, один зник безвісти. Я дуже хочу, щоб вони повернулись додому живими.