Наше місто і ми разом з дітьми переносимо другу хвилю агресії від рф. Перша була у 2014 році - у нашому місті ми  відстояли свої права як українці. Та, на жаль, зараз ми залишилися без рідного міста і рідної оселі. У 2022 році ми були до останнього моменту, коли можна було перебувати у місті. Діти дуже переживають та сумують за містом, школою, будинком, за близькими, які не змогли виїхати з міста. Постійно піднімається тема у сім'ї, як хочемо додому, діти замкнулися і нікуди не хочуть йти, щоб почати спілкування з однолітками. Ми пропонували різні гуртки, психологів, але вони відмовляються.  

Для нашої родини було важко сидіти у підвалах, не розуміючи вийдемо ми звідки чи ні. Важко, коли чуєш, як летять снаряди і не знаєш, куди він може впасти. Діти злякалися, коли зникло світло та зв'язок. Вони дуже хвилювалися за рідних, які знаходилися в рідному місті.

Важко було покидати місто, не розуміючи на скільки ми виїжджаємо. Були питання з водою, оскільки наше місто знеструмили і не працювали насосні станції. Воду одразу розібрали з магазинів, було важко без неї.

Діти не могли засинати перші часи після того, як ми виїхали з міста.