Юлія виїжджала зі Слов'янська лише на час, коли жити в місті було геть неможливо. Зараз вона повернулась додому і на роботу, але не знає, що буде далі

Ми мешкали в Слов’янську, у приватному будинку. О п’ятій годин ранку 24 лютого я почула вибухи. Подзвонила матусі - вона живе в Краматорську - там теж були вибухи на аеродромі. Потім через засоби масової інформації я дызналась, що почалася війна - на нас напала росія. Побігла в магазин скупляти продукти харчування, там були дуже великі черги, люди були в паніці.

Коли фронт наблизився до нас, магазини позакривали, банкомати не працювали, транспорт перестав ходити. До нас прибилось багато котів та собак – бідолашні тварини не знали, куди їм бігти. Діти були голодні, це просто жах був.

Ми гуртувалися з сусідами, варили їжу на вогнищі, бо газ відключили. Збирали у кого що було – картопля, крупа – і з того варили. Самі їли і тварин годували.

Я медик, довгий час працювала навіть коли колеги пороз’їжджались. Під час обстрілів нас на роботі накривали матрацами, щоб ми не поранились уламками скла, якщо виб’є вікна. Діти в мене не дуже маленькі, вони самі вдома лишались поки я працювала. А потім стало зовсім страшно: ми залишились без навчання, без роботи, без харчів. Не витримали і поїхали на Полтавщину - така драма виживання.

Стало спокійніше і ми знову повернулися додому, я знову працюю в лікарні. Ми вдячні ЗСУ за те, що вони відсунули фронт від нас наскільки можливо. Ми чуємо, що відбувається в Бахмуті, але поки ще живимо  у мирі. У нас відкриваються магазини, пустили транспорт, працюють банкомати, і нарешті з’явилася робота. Але що буде далі - невідомо.