У перший день я був у відрядженні в місті Тернополі і прокинувся під звуки сирен – так і дізнався, що почалася війна. Почав дзвонити до своїх, дізнаватися, що до чого, і одразу поїхав додому. Було так, що я проїхав одне місце, і через п’ять хвилин прилетіла ракета. Отак вони заходили. Розбили пів міста.

Іноді я хватав дітей, біг в погреб, і біля нас вибухали снаряди. Ми в підвалі сиділи сутками. Їжа була: чим запаслися, те й було. Електроенергії та води не було, був тільки газ.

Не хотілось покидати свій дім. Потім, коли почало вибухати постійно, і не можна було вийти з погребу, просто здали нерви – і ми поїхали. Зібрали речі, які могли, і поїхали. На блокпостах роздягали догола, перевіряли всі речі в автомобілі. 

Діти боялися, якщо неадекватні люди, чи нелюди, як їх назвати, стоять на блокпостах, смикають  автомат раз за разом і стріляють в повітря. Звісно, діти дуже боялися. Шокували ті тварини, які прийшли на нашу землю - як вони себе вели. Я їх навіть людьми не можу назвати.

Я і тоді мав роботу, і зараз маю, слава Богу. Сподіваюся, що все буде Україна, все повернеться назад. Одне можу сказати, що росіян я буду ненавидіти до кінця своїх днів. Бо я дуже переживав за дітей, щоб, не дай Боже, щось з ними не трапилося. Стреси є і зараз. Можливо, ми би заспокоїлися, якби все закінчилося, бо ми сьогодні також прокинулися зранку від ракетних обстрілів.