Ірина Іванівна залишила домівку й кицьку і поїхала у Павлоград. Там значно тихіше, немає постійних обстрілів, але їй дуже хочеться додому. 

Я з Донецької області, з міста Гірник - це поруч із Селідовим. Я фармацевт, 47 років пропрацювала в аптеці. Чоловік помер, діти роз'їхалися, живу сама.

Останні чотири місяці я у Павлограді. Діти мені сказали виїжджати з міста. Не тільки я поїхала - інші люди теж виїжджали. У мене кішка була. Я її доручила сусідці: вона ходить до мене, квіточки поливає, кішку випускає. А та погуляє на вулиці, прийде, сидить під дверима і чекає, поки  сусідка її пустить у хату. За моєю тваринкою доглядають. Вона нагодована і, головне, – у своїй хаті.

Коли жила вдома, не було такого, щоб я днями сиділа без їжі й води. Пішла в магазин чи в аптеку - та й купила, що треба. До того ж, у мене завжди є свої запаси їжі й ліків про всяк випадок.

Найбільшого страху я натерпілась, коли почали стріляти. Ці вибухи. Встаєш – бахають.

Вже четвертий місяць я живу на чужині, а хочеться вдома бути, у своєму місті, у своїй квартирі. Якесь враження не дуже приємне. Але я особливо в депресію не впадаю: де мені судилося померти, там і помру. І не потрібно думати, коли воно буде.

Я вважаю, що все повинно налагодитися, покращитися. Це все - тимчасово.