Мені 39 років, проживаю з трьома дітьми в селі Яроші Лебединського району. Чоловіка немає, люди допомагають. Ми нікуди не виїжджали.
Я йшла по хліб. Стою і дивлюся: щось пролетіло. Я не зрозуміла, що це, а потім прибігла додому і там дізналась, що війна почалася. Російські війська проходили поруч з нами по трасі, і танки бахали.
Місяць не було у нас води, світла. Я ходила два кілометри по воду. Привозили допомогу: продукти і ліки. Я взагалі переживала найдужче за дітей.
Старша донька теж трошки переживала, а середня злякалася, боялася довго виходити надвір.
Зворушувало, що нам допомагали. Телефонували і питали у нас, чи потрібна допомога. Гуманітарні фонди продукти давали, і все. Це, звісно, дуже радувало.
Чогось мені здається, що це ніколи не закінчиться. Всі кажуть, що ось скоро, але я думаю, ще йтиме і йтиме.
