Я працюю у Міськводоканалі, даю людям воду. За можливості. Зараз, правда, це проблема, води бракує. Немає ані питної, ані технічної. Але я нікуди не збираюсь виїжджати, поки є ще сили терпіти, сподіватися і чекати на Перемогу. 

24 лютого було страшно. Була паніка, не усвідомлювали, що це таке. 2014 рік ми вже пережили. Знаємо, як це, коли все горить і вибухає, тому було страшно. Люди щось розповідають страшне, один одного лякає. Магазини всі відразу зачинились. Зараз уже відчиняються потроху. 

Була паніка. І досі страшно, але ми вже себе опанували. Знаємо, як реагувати на які звуки. Уже інформації більше. А тоді телевізори не працювали, інтернету не було, зв'язок поганий. Все відразу вимкнули.

Найбільше вразив розкол в родині. З початком війни діти мої виїхали в Дніпро. Сина евакуювали разом із підприємством, залишилась я тут одна. Вони більше не приїжджають. Ось це страшно. Все інше можна пережити. 

Лінія фронту дуже близько від нас, і кожного звуку ми боїмось. Тим більше - після жахливих подій в Дніпрі дуже страшно. Як тільки летить щось, ми з котом швидко біжимо в передпокій. 

Але в певному сенсі війна об'єднала людей. З сусідами більше спілкуємось, і на роботі нам дуже допомагають гуманітарною допомогою. Дуже багато допомоги нам від Ріната Ахметова приходило. Хліб нам зараз дають соціальний. Не кидають нас напризволяще. Люди дуже змінились. Але перевірені друзі залишились друзями. 

Сподіваюсь на краще. На Перемогу. А там буде видно, чи повернуться родичі, чи відновляться родинні стосунки. У мене родичі всі в росії, але з ними ми не спілкуємося. Але після війни все налагодиться, все забудеться і ми повернемось до мирного життя.