Наталя Григоренко із жахом згадує короткий період, коли обстрілювали Лисичанськ. Активні бойові дії тривали близько чотирьох днів, але навіть зараз віддалені залпи змушують кров стигнути в жилах.

До війни у ​​нас було тихе містечко, спокійне, маленьке. 2014-го бойові дії починалися поряд з нашим містом. Думали, навіть сподівалися, що до нас це не дійде.

А потім, здається, 2 червня над нами пролітав якийсь літак і був дуже сильний вибух. Тоді злякалися, здавалося, що зараз почнеться, було дуже страшно. Дітей у садочку не знали, куди ховати, переполох був. Потім трохи стихло. А вже 18 липня вранці на НПЗ рвонуло так, що було страшно, і дим стояв цілий день. Після цього нас бомбили чотири дні. Я з міста не виїжджала, бо працювала.

Почуття небезпеки досі є, особливо коли чути гучні звуки. Буває, навчання тут проводять – відразу ж страх з'являється. Тим більше, все одно там поряд ще стріляють. Тільки не знаємо, чи це навчання, чи знову починається... Є страх і з приводу води. Тоді ж не було ні світла, ні води певний період. Тому зараз, якщо відключають ненадовго, згадуються воєнні дії.

Хочеться миру, щоб швидше все це закінчилося. Коли згадується пережите, досі волосся дибки.