Істоцька Ольга, вчитель, КЗ «Липецький ліцей ім.П.В.Щепкіна»

«1000 днів війни. Мій шлях»

Так усі пишуть: життя розділилося на до та після. І пишуть правду. Ранок 24 лютого 24 року залишив життя ДО, перенісши нас  ПІСЛЯ в якусь паралельну реальність: ми рухалися, говорили, але залишалося стійке відчуття, що ми не там - щось відбулося і ми не в тому житті, або просто не можемо прокинутися: в справжній реальності я зараз одягаюся на роботу й дивлюся, чи поклала свою купу зошитів, діти збираються, чоловік годує Грея.

То в справжній… А зараз я зависла в кошмарній паралелі, з якої не можу вибратися. 

З окупації залишилися окремі пульсуючі спогади. Все інше зрівнялося в один неприємний, гидкий, липкий, тягучий спогад, а певні моменти продовжують нависати нічними жахами.

Перший вибух поруч. Люди, які не відчували цього, при всій своїй хоч емпатії, хоч фантазії, не зможуть цього уявити. Це НЕМОЖЛИВО уявити.

Враження, що світ гучно миттєво тріскається, а потім в ту ж мить збирається до купи - дім неначе відривається від землі, і знову падає. Чоловік різко закричав (він ніколи не кричить): “Всі на підлогу!”, і штовхнув униз старшого сина.

Так почалося нове коло нашого двохсотденного пекла. 

Кошмарні ночі. Вони плавно перетікали в дні, і знову в ночі. Ми постійно трималися разом. Одягнуті спали на підлозі. Якщо спали. Вимотані та втомлені. До третьої ночі чоловік “чергував” біля вікна. Він слідкував за спалахами за вікном. І рахував секунди до появи звуку. Один, два, три…

Якщо було 27, то дітей не будили. Якщо три-чотири, то підйом. Підвал був тільки у сусідів. Туди треба було добігти між вибухами.

По холоду, з купою теплих речей, документами та собакою, присвічуючи ліхтариком, і не один раз за ніч. Холодно. Дуже холодно, волого та темно. А сусідка усім підіймала бойовий дух в світлі наших дуже цінних свічок.

Світла, зв’язку, води в нас не було з першого дня руского міра. 

З третьої ночі чоловік лягав, а я рахувала. Спалах. Один, два, три, чотири… Щоночі. Без сну щоночі. Я ненавиділа ночі! На спалахи дивитися лячно. В такі моменти уява вперто малює село й лише один дім у ньому - наш.

Тому завжди залишалося відчуття, що попадання буде сюди. Але дім вистояв.

Після звільнення я знайшла на шафі шматок прісного коржика. Вони були нашим хлібом, пиріжками, млинцями та тістечком. Тісто могло бути тільки таким. Вода, борошно, дріжджі. Ні, не сухі й не живі. Від кожного замісу ми відривали шматочок тіста, клали його в банку, і потім це тісто додавали в наступний заміс. І так по колу.

На шафі залишився шматочок, яким востаннє пригощала домовичка. Кожен день молилася Богу, а домовичка просила берегти дім. І давала найсмачніше, що у мене було - шматочок голого коржика. 

Страшенно цінним стало радіо. Відрізані від світу, ми боялися втратити останню ниточку. Прив’язували проволоку, шукали хвилі, ховаючи радіо від усіх. Зараз багато говорять про те, які Єдині новини. Але це все, що було доступне людям в окупованих селах - ми ловили кожне слово ведучих, намагаючись почути, що ми майже вільні.

Ми чули президента й трималися на його словах. Це були, справді, єдині новини із зовнішнього світу. 

Чоловіка забирали тричі. А я цілий день сиділа у дворі на стільці з надією, що повернеться. Останній раз повернувся дивом. Кожне повернення - це диво.

Пам’ятаю виїзд через територію клятої країни, та повернення додому.  

Наша окупація тривала двісті днів. Двісті днів, які розділили життя на до та після. Двісті днів без світла та зв’язку. Двісті днів з обшуками, з ненавистю до тих, хто прийшов до нас зі зброєю, із вдячністю до людей, які допомогли вижити та витримати.

Двісті днів, які навчили люто ненавидіти, які навчили рятувати, які навчили говорити й думати українською. Двісті днів, які змінили нас, залишивши по собі нічні кошмари.