Моя родина – це чоловік, діти, онуки. Живемо з чоловіком, діти у Польщі разом з онуками. Я інвалід, чоловік і я пенсіонери. У нашому будинку вікна були вибиті. Шибки ми вставили, інше поки нічого не робили.
Коли почалася війна, ми поїхали до родичів і сиділи там у погребі дев'ять днів. А потім донька зібрала дітей і поїхала до Польщі, бо в неї там чоловік працював уже п'ять років. Вона до нього і поїхала. А ми з чоловіком залишилися тут.
Весь час сиділи в погребі. Бігали туди-сюди. То вийдемо, дітей погодуємо, то знову в погріб, бо обстріли не вщухали. "Гради" лупили безперестанно.
Я діабетик, родичі допомагали з ліками. Все було зачинено. Ми ні на що не скаржимося, аби тільки більше не стріляли, і всі поверталися додому. Це найголовніше.
У нас, в Охтирці, стало спокійніше, а в Писарівці гупають часто. Зі світлом складно, але головне - щоб не стріляли, все інше можна пережити. Тепла спочатку не було, тому що дім розбитий був з боків. А наш під'їзд посередині, то в нас хоч кімнати були цілі.
У кухню влетіло, порозбивало все, але головне, що стіни вціліли. Ми в одній кімнаті закрились та й жили. Вікна повставляли.
Донька з дітьми три дні добиралися до Польщі, але нормально доїхали. Там волонтери їх зустріли, допомогли. Нагодували по дорозі. Дякую їм. Діти ходять там у садочок і в школу.
Сподіваємося, що війна закінчиться скоро.
