Я прокинулася, бо почула вибухи, і розбудила чоловіка. Коли ми піднялися та вийшли на вулицю, пролунав ще один вибух. Потім чоловіка викликали терміново на роботу. Потім він сказав, щоб я з дитиною виїхала, і ми поїхали на захід України.

Дідусь захворів, і я поверталась, допомагала бабусі. Десь через рік дідусь помер, я забрала бабусю, і ми знову поїхали в Кам’янець-Подільський.

Найбільша трудність для мене – те, що ми з чоловіком не поруч. Ми мало бачимося, його не відпускають у відпустки. Хвилююся за нього. Я весь час у стресі й переживаннях.

Мене досі шокує, як люди можуть бути такими жорстокими, убивати інших людей за те, що вони з іншої країни і розмовляють іншою мовою – не такою, як їм подобається, і живуть не так, як їм хочеться. Шокує те, що у ХХІ столітті таке відбувається. 

Раніше було багато сподівань на швидке завершення війни, а зараз надія згасає. Дуже багато часу це тягнеться, дуже багато людей помирає. Я не знаю, що має статися. Може, має з’явитися людина, яка поставить Путіна на місце і змусить припинити цю війну. 

Єдине моє бажання – щоб мій чоловік був живий і здоровий, моя дитина була здорова, і ми всі були разом. Тоді нам усе буде під силу, і ми все разом подолаємо.