Старим, які пам’ятають попередню війну, знову довелося ховатися від снарядів у підвалах. А мріють вони про мир і... про аптеку в селищі.

У перший день цієї війни ми перебували вдома. Сиділи у дворі, над нами летіли снаряди та світилися, а ми не знали, куди бігти: чи то в підвал, чи то в будинок. Літало над нашим будинком, але Бог нас милував.

І в підвалі ми ховалися, і в будинку ховалися. Дідусь мій говорив постійно: «Алло, на все воля Божа. Сиди!» І ми трясемося й сидимо. Господи, не хочеться згадувати таке.

Води в нас цілий рік не було. Їздили в криниці набирати воду. Хліба, напевно, у нас теж цілий рік не було, потім почали привозити звідкись із Дзержинська, через день. Ми о 6 годині ранку ходили за хлібом.

Досі щодня чуємо вибухи. Далеко від нас, не над нами, але щодня. Як ми можемо відчувати себе в безпеці?

Ми мріємо про мир. Ми вже в такому віці... А ще мріємо, щоб у нас була аптека в селищі.