Лариса Дмитрівна з чоловіком-інвалідом пережила дев'ять місяців окупації і діждалась визволення Снігурівки. Тепер чекає, коли син повернеться з російського полону, і коли так же раптово звільнять всю Україну

Мені 66 років, я з села Снігурівка Миколаївської області. 

У нас зразу пішли танки, машини, а потім на місто скинули бомбу. Постраждали люди. Ми трошки далі проживаємо - нам пізніше дісталося, як уже росіяни повністю нас окупували. Ми зовсім близько від них жили. А потім вони ще й добралися до хат наших людей, які повиїжджали. Хазяйнували. Обстріли були, то вони ходили такими героями, що хотілося їх роздерти… 

Я була з ногою пораненою, і лікарі тільки почистили, а на другий раз осколок дістали. А медикаментів же не було. То у сусідів, то у знайомих дещо брала. Росіяни щось видавали, але я нічого не брала в цих фашистів. 

У нас залишилося шість чоловік на весь край, на 20 хат, і ми всі один одному помагали. Тоді опалення не було. Дев'ять місяців – ні води, ні світла. Виживали, терпіли, ждали. Слава Богу, дочекалися. Але тепер знову обстрілюють нас.  

Хто міг, то ходив по воду до річки, до джерела. А в мене ж нога… І чоловік інвалід. Ми не могли ходити. Та в нас дома була криничка своєрідна - басейн, по-нашому. А потім у нас усе закінчилося. Я ходила наглядати за сусідською хатою, щоб не розтягували мародери, і там брала воду, щоб поїсти приготувати й попити. Сусіди нижче до річки - там трошки краще з водою було, а ми вище, то нам складніше. Ніхто не возив. Тяжко було. Ми тут годували всіх собак і котів, а вони потім чомусь померли. Мабуть, не витримали стресу.

Мій син із першого дня пішов добровольцем, захищав Маріуполь. І вже 17 травня буде рік, як він у полоні. Востаннє його голос я чула 3 березня. Він тільки сказав: «Мамо, привіт», – і зв'язок обірвався. У нас потім взагалі зв'язку не було. Уже десь у серпні потрошку шукали його та зв'язувалися з сестрою з Дніпропетровської області. Вона мені поповнила рахунок, щоб я вночі, коли ніхто не бачить, могла хоч якусь вісточку почути, що де відбувається. 

Ніхто нічого не сказав про нашу сім'ю. Я один раз тільки нарвалася. Окупанти кричали: «Слава Росії!».

Я не витримала і закричала: «Слава Україні!» Але вони, мабуть, сильно п'яні були, не зрозуміли. Нас не чіпали. А сусідам із іншої вулиці дісталося. Їхній син у ЗСУ - то їх і на коліна ставили, і стріляли поверх голови. 

Ми вдома сиділи, майже не виходили. Така злість на них була! Я раніше лояльна була - думала, що там не всі такі. У нас тут були і вагнерівці, і кадирівці. Потім я змінила свою думку, агресивна стала щодо росіян. 

Вони вночі повтікали, а ми нічого й не знали. У нас же була комендантська година, з 18:00 уже треба було сидіти вдома. Ми чули, як ішла техніка, як гуркотіло. Вранці встали - ніхто ніде не виїжджає, нічого не чути. Потім люди стали кричати: «Наші, наші!» Ми почали плакати. Це така радість була! Такі відчуття, що не можна передати словами! Це таке хвилювання, такі емоції! Чи плакати, чи кричати, чи співати – не знали, що й робити. Ми наших хлопців зустрічали зі сльозами. Тоді тут людей мало було, це зараз уже майже всі повернулися. 

У мене є для чого жити і змусити себе перебороти страх. Я повинна дочекатися свою дитину. Збираю волю в кулак. Не плачу, пігулки п'ю. Їх уже можна вільно придбати в аптеці. У мене так душа болить за мою дитину! Радію за тих мам, які дочекалися своїх дітей. І я повинна дочекатися, повинна його підтримати. Чоловік мій – інвалід, йому ампутували ногу. Тяжко, звичайно, але ми виживемо - назло ворогам нашим. 

Я так молилася Богу, щоб, коли я прокинуся, цієї сволоти вже не було! Так і відбулося неочікувано. І зараз я сподіваюся, що це недовго триватиме. Хоча раніше я думала, що до осені, а тепер дивлюся, що все затягується - у них не закінчуються ракети, боєприпаси. Вони знищують мирне населення, дітей, які ще нічого не бачили. Наші військові гинуть. 

Я думаю, після перемоги буде ще в нас багато нехорошого, бо багато в нас недобрих людей. Війна показала, хто є хто. Внуки мої вже дорослі, і я сподіваюся, що хоч правнуки житимуть у світлому майбутньому без війни.