«Дітям розповідали, що робити, якщо нас із чоловіком уб’ють»

Їхній будинок не зруйнований, але його в Донецьку вже немає. Життя багатодітної сім’ї переселенців Макайя триває в Запоріжжі. Діти поки не можуть позбутися від проблем зі здоров’ям, викликаних стресом – їм часто сниться, що летять бомби й падають будинки.

У 2014 році, коли в травні почали літати військові літаки, у нас з’явився страх, незважаючи на те, що ми не вірили до останнього, що стрілятимуть. Ми сиділи й говорили: «Та десь там побахкають і заспокояться, усе буде добре». Тоді й почалася війна. І колишнього життя вже не буде.

Був обстріл нашого району, ми були в його епіцентрі. На сусідній будинок впали снаряди. Ми молилися із сусідами, у бомбосховище бігти не стали, хоча воно знаходилося в нашому домі. У нас дев’ятиповерховий будинок, і ми розуміли, що якщо снаряди влучать у наш будинок, то це буде велика братська могила. Ми просто зібралися з сусідами й молилися. Так було кілька разів.

Було дуже небезпечно, ми намагалися рідко кудись виходити. У нас не було електрики, а в квартирі електропечі, готувати нам ніде. Банкомати не працювали, грошей теж відповідно не було. Вода була. Ми із сусідами виходили вниз, а під під’їздом у нас палісадник, і ми там смажили на багатті сосиски, картоплю, у кого що було. Дружно сідали всім будинком, хто залишився, і їли. Ось так ми вижили завдяки взаємопідтримці. У кого вийшло десь гроші отримати, заробити, то купувалися продукти, ділилися між усіма сусідами.

Я не хочу цього забувати. Я хочу про це розповідати своїм онукам, якщо доживу до їх народження. Я хочу, щоб про це люди знали, для того щоб це більше ніколи не повторювалося.

Після одного з обстрілів ми переїхали до Запоріжжя. Тоді в нас ще ходили електрички, недалеко від нашого будинку знаходиться станція Рутченкове. Я вже боялася ходити вулицями, присідала, мені було страшно, здавалося, що зараз прилетить снаряд і голову знесе. По містку над шляхами треба було пройти, а мені це здавалося зовсім непереборною перешкодою. Сусідка тоді взяла мене за руку та просто повела на цю станцію.

Було багато людей, ніхто нікого не пропускав, усі юрмилися, лаялися, намагалися взяти квитки. Сусідка почала кричати: «Багатодітна мама, їй треба найбільше! Пустіть!» І розштовхала всіх людей. Ми взяли квитки й наступного дня виїхали, а чоловік залишився.

Дісталися ми електричками, із пересадкою. Було дуже страшно, у вагоні була тиша. Коли виїхали з Донецька, із Донецької області, всі мовчали. Уже коли ми перетнули Запорізьку область, то почали розмовляти.

Тут, у Запоріжжі, почалося нове життя. Нам треба було максимально мобілізувати свої сили, і все починати заново з урахуванням того, що ми повинні забезпечувати повністю своїх дітей. Діти не винні, що прийшла війна в наш будинок, вони не повинні страждати. У дітей, звичайно, проблеми зі здоров’ям з’явилися. Ночами вони кричать, встають і кудись біжать. Їм часто сниться, що падає будинок, летить бомба, хоча такого ми не бачили. Особливо середній син кричить: «Мамо! Мамо, будинок падає, біжимо, біжимо!» Він кудись мчить, я його хапаю, тримаю.

Уже сім років пройшло, а в нас такі бувають проблеми. А з позитивного – ми припинили боятися, нам нічого не страшно. Ми боїмося тільки Бога. Ми не боїмося нічого втратити, тільки віру в Бога. І життя. Усе. Тобто матеріальні цінності втратили свій сенс. Зараз мені нічого не страшно.