Історії, які ви нам довірили
Початок війни запам'ятався їй гучними обстрілами, 2014–2015 роки жила в постійному жаху. 7 серпня 2015 року о 5-й ранку біля її дому розірвався снаряд – скло з вікон повилітало, сама дивом вціліла.
Раніше слово «війна» вже віджите було, минуле. Усе думали мир, мир, поліпшується життя, поліпшується з кожним роком. Народ веселий, народжуваність була. А воно – бац, і ось так.
Клименко я за чоловіком, а дівоче прізвище Копчекчі. Народилася в Гранітному. Працювала в колгоспі, у дитячому садку. Вихователем спочатку, а потім завідувачкою. Заміж виходила у Волноваху. Там сім років прожила, а потім обставини так склалися, що довелося додому повернутися. У сільгосптехніку вступила. Пропрацювала оператором, потім мене перевели на посаду інженера і так на пенсію пішла.
Гранітне – дуже гарне село, дуже велике, дуже гостинне. Стільки завжди в нас заходів було, концерти. Село шуміло. Багатонаселене було.
А зараз вимерло. Молодь виїхала, люди похилого віку вмирають потихеньку. З цією війною зруйнувалися будинки. Ніколи не думала, що таке на старості років настане.
Дитинство у війну пройшло і старість із війною. Нічого не зробиш.
Страх був перший рік, коли 2014-го почали сильно стріляти. Гул вертольотів. А мені ще з тієї війни запам'ятався гул літаків. Прямо за серце хапало. Потім літаки-вертольоти припинилися, почали просто стріляти.
2015 року до нас упав снаряд. Це було 7 серпня, о 5 годині ранку. У нас тоді то вимикали, то вмикали світло. Я взагалі рання. Встала, думаю, швиденько, поки електроенергія є, оладки зроблю. Електропічка в спальні була. Тільки почала товкти – почали снаряди падати.
Чую, дедалі ближче-ближче. Будинок тремтить. Я сіла в куточку. Снаряд упав. Я як глянула – вікна немає, стільки пилу, диму. Тут ще раз як торохнуло. Сіла й сиджу. Як гримнуло – встала, глянула, там пів будинку немає.
Потім притихло, дивлюся, із сільської ради приїхали. Усе оглянули, акт склали про те, що я потерпіла. Зараз мені вікна пластикові вже поставили, дах перекрили.
Страх якось зникає відразу, а потім з'являється. Думаєш, Господи, хоч би припинилося швидше. А вже потім настільки страшно робиться, це передати не можна, такий страх.
А куди підеш? Нікуди не підеш.
Поруч сусідка теж одна. Приходила до мене ночувати. Дуже боялася. Вона жила на Камчатці. Там будинок її зруйнували, і вона повернулася сюди до сина. І її вбило. Вона з онуками пішла по воду. Відра взяла – і тут у город снаряд впав, і все. Бідна Феня, боялася там, сюди переїхала, а тут її однаково знайшло. Якщо судилося, значить, не вбережешся.
Коли чуєш, що стріляють, вибухає, думаєш: Господи, хоч би минуло. Однаково ми ходили під обстрілами. То по хліб треба, то кудись ще. У мене племінниці аж на тій вулиці живуть, братові діти. Бувало, піду, починають стріляти. Устанеш, постоїш або кудись зайдеш, перечекаєш. Пішов далі. Уже швидко й ходити не могла. Уже старість.
У ту війну якось люди були згуртовані, дружні, ділилися. А в цю війну люди якісь розлючені стали, жорстокі. Я дуже дивуюся. Чому такий став народ? Мене це дуже дивує й дуже вражає.
Щиро дякуємо Рінату Ахметову за його допомогу. Йому, його команді. Як син не кидає батька, так він народ не кинув. Це дуже дорогого варте.
Раніше слово «війна» вже віджите було, минуле. Усе думали мир, мир, поліпшується життя, поліпшується з кожним роком. Народ веселий, народжуваність була. А воно – бац, і ось так. Ну, це політика.
При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:
Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/
