«Діти й досі знаходять небезпечні предмети»

Потім почалася школа, іноді займалися дистанційно. Вчителька якось намагалася пояснювати, задавала завдання по телефону. Ми, напевно, дотепер не зрозуміли, що все змінилося. Якось живемо, звикаємо.

Дуже часто доводилося спускатися в підвал. Тому що раптом піднялася хмара в небо та біжиш в підвал. Дуже важко було, ні світла, ні води не було, ходили до криниці по воду. Манну кашу дитині варили на вогнищі. Все варили на один день, щоб не підхопити кишкову інфекцію.

Мама проживає в Донецьку, але я її не бачу, зараз немає можливості поїхати. З родичами, які залишилися по той бік, спілкуємося тільки по телефону.

Мрію, щоб швидше закінчилася війна і такого більше не було в Україні і в світі. Я працювала в травматологічному відділенні. До нас надходило багато людей з пораненнями. Особливо дуже страшно, коли це діти. А скільки дітей знаходять вибухонебезпечні речовини! Намагаються розглянути і розібрати гранати, міни, а потім страждають через це. Через війну ми почали по-іншому цінувати багато речей.

У нас троє дітей. Старшій виповнилося 16 років, середньому 9 років, а наймолодшій 7 місяців. Коли почалася війна, середньому було 2-3 роки. Ми отримували допомогу від Фонду Ріната Ахметова. Ці баночки, пюре нам дуже добре допомагали, тому що вони могли зберігатися влітку, і це було дуже зручно. Для нас тоді погреб був частково як холодильник, частково як спальня.

Поки я не вийшла з декрету, ми жили за рахунок цієї гуманітарної допомоги. Декретні гроші тоді зняти було ніде, банкомати були вивезені. Для цього потрібно було виїжджати в Курахово, але через обстріли маршрутки часто не їздили. Нам допомагали багато організацій – Фонд Ріната Ахметова, Червоний Хрест. Від [Save the] Children ми отримували грошову допомогу, змогли тоді купити дитячі чоботи, курточки. Це було дуже добре.