«Мене завалило, навіть не знаю, як жива залишилася»

До війни Олена Доценко працювала прибиральницею Красногорівської школи. Поруч жили обидві доньки та внуки. Коли місто почали бомбити, діти роз’їхалися, у будинок потрапив снаряд і пошкодив жінці ногу. Після важкої операції та реабілітації вона вчиться ходити самостійно, без допомоги тростини. А мріє про власний дах над головою, адже зараз доводиться тулитися в кімнатці гуртожитку, яку дали переселенцям тимчасово.

Ми жили спокійно, нікого не чіпали. Я працювала в школі прибиральницею, діти і внуки в цю школу ходили, все якось поруч. І діти при мені були, і внуки. Спокійне, тихе життя, робота, стабільна зарплата, а тут різко такі зміни.

Коли почалися незрозумілі рухи, я була в Красногорівці. Спочатку «референдум» провели, потім в місто зайшли війська. Із серпня 2014 року, як почалися обстріли, ми сиділи без світла, газу і води. Готували на печах їсти, воду возили з колодязів. Виживали, але жили вдома, не виїжджали. Відразу дружно, а потім потроху почали роз’їжджатися.

Ми з чоловіком залишилися в рідному місті. А 15 червня 2016 року обстріляли наш будинок. Снаряд потрапив прямо мені в квартиру на другому поверсі, а ще один потрапив у перший поверх. Я як раз в той час була вдома. Мене завалило, навіть не знаю, як жива залишилася. Там такі руйнування, що навіть під’їзд не підлягає відновленню. Сусіди прибігли рятувати, витягали через лоджію, бо в під’їзді горіли всі квартири. Потім була лікарня, відновлення.

Нам дали кімнату в Будинку ветеранів у Кураховому, де живуть переселенці з Мар’їнки та Красногорівки. Нам-то повертатися нікуди, квартира розбита.

Хочеться, звичайно, щоб було своє житло, щоб діти могли нормально приїхати і не доводилося тулитися в одній кімнаті. Нам пообіцяли компенсацію 300 тисяч гривень за житло, хочеться скоріше їх отримати і купити щось своє.