«День прожив, та й добре»

26 травня 2014 року на наших очах почали бити аеропорт, ми це бачили. Але в наше селище все полетіло 17 липня. Коли почали обстрілювати аеропорт, ми зрозуміли, що все змінюється.

Аеропорт знаходиться від нас недалеко, всього за півтора кілометра. Ми жили із сином і його родиною, внучці було вісім місяців. Але зараз вони поїхали. Ми відправили їх до Харкова 10 червня коли почали сильно стріляти. Відправляли потягом, я возила їх в Авдіївку, тому що тут уже нікого не пропускали. Разом із чоловіком і сином ми залишилися жити тут.

Коли 17 липня нас почали бомбити, всі збігалися до нас. А потім, коли потрібно було давати раду з домашнім господарством, йшли додому. Упоралися і назад збігалися до нас.

Два роки у нас не було світла, води немає й досі. Зараз нам доставляє воду організація «Людина в біді». Допомагала церква «Місія» із Запоріжжя. До нас не було жодного доступу, тому в магазинах не було нічого. Церква привозила воду в баклажках, давали по буханці хліба на людину. На тиждень виходило по дві буханки. Вони нас годували безкоштовно два роки. Ми постійно отримували допомогу від Ріната Ахметова, і ми, і діти, коли жили тут. Червоний Хрест нам теж допомагав. Дякую всім дуже.

Син і зараз працює в Авдіївці, в пожежній частині. Тільки він збирається виїжджати на роботу, як починається обстріл. Він багато разів потрапляв під обстріл. Зараз починає десь щось торохтіти – вже боїшся, тому що може прилетіти раптово.

Але зараз вже відновили. Вікна були вибиті, їх теж допомогли поставити. Курей нам давали. Досі допомагають, тому що зараз у нас немає магазинів. Залишилися тут одні пенсіонери. Ніде немає ні масла, ні хліба, ні борошна. Зараз з’явився виїзд в найближчі населені пункти, в Авдіївку й Орлівку.

Мрію про мир. Раніше намагалися все зробити для дітей, щоб діти були разом, а зараз не знаєш, для чого живеш... День прожив, та й добре.