Цього навіть не передати і не переказати. Ми почули по телевізору про війну, а потім були в окупації дев’ять місяців. Я нікуди не виїжджала. Ми сиділи і дивилися на тих фашистів. Не отримували пенсії. Важко було, але якось виживали.

Нам ніхто нічого не давав, аж поки нас 10 листопада не звільнили, - тоді до нас пішла гуманітарна допомога і медикаменти. А росіяни нам нічого не давали. Що залишалося, що консервували і що було на городі, з того і виживали. Медикаментів не було. Я на цукровий діабет хворію, то можете собі уявити, як я це все пережила.

Шокували обстріли. А ці фашисти ходили по хатах, забирали що хотіли, могли вбити людей. Мої онуки заїками стали.

День, коли нас звільнили, запам’ятався і сльозами, і радістю. Я тільки не пам’ятаю, який саме це день був. Кажуть, що навіть велосипедами тікали на Херсонщину росіяни, а наші їх вибивали. От якраз той день, коли вони почали тікати, для нас був найприємніший.

Дуже б мені хотілося, щоб настала наша перемога, і якнайскоріше. І щоб швидше був мир.