Мій дім зі всіма речами згорів. Місто окуповане, всі друзі та родичі розкидані по всьому світу. А я намагаюся сама вижити з двома дітьми в Києві.

В п’ять ранку подзвонила сестра, яка мешкала у Києві, і повідомила, що їх бомблять. Я була в шоці. У нас у місті ще було тихо. Дітей залишила вдома, а сама пішла на роботу. Вже по дорозі було чути вибухи. До обіду працювала, а потім нас відпустили. Усі побігли опустошати магазини. Схожа ситуація була у 2014 році, але те, що відбувалося цього разу, я не могла повірити.

Діти були в шоці. Старша донька напередодні намагалася мені донести, що буде війна, але я не вірила. Вона кілька днів ходила схвильовано.

Це був день евакуації. Ми їхали по полю під обстрілами. Сховатися було ніде. Дома мого району горіли один за одним.

Авжеж, була депресія, відчуття опустошення, неможливість сприйняти дійсність. Я досі не можу повірити в те, що відбувається. Діти розгублені.

Перший місяць ми сиділи в бомбосховищі. Магазини не працювали, аптека одна — під постійним обстрілом. Молодша донька постійно плакала, бо хотіла звичної їжі, а її ніде було взяти. Старша терпіла.

Тримаю ключі від квартири, яка згоріла. Не знаю навіщо… просто не можу їх викинути.